Ізраїль Глязер

Тернопіль, Україна
Інтерв’ю було зроблено в 2003 році Жанною Літінською

Ізраїль Глязер – низенький, похилого віку чоловік з густим сивим волоссям і проникливими темними очима. На жаль, пам’ять час від часу його підводить. Наприклад, він не пам’ятає імен близьких людей. Ізраїль дуже втішився нашій зустрічі, оскільки вперше мав можливість в деталях оповісти історію свого життя. Ізраїль мешкає в маленькій двокімнатній квартирі зі своєю дружиною. Квартира обставлена простими старими меблями з 1960-х років. На книжних полицях видніються світлини його родичів і дітей. Кожного дня він безкоштовно харчується в їдальні “Хесед”. Там він спілкується з іншими старшими євреями. По суботах Ізраїль викладає їдиш у місцевій громаді. Інколи разом з ними відзначає шабат. Дружина Ізраїлю не виходить з дому через стан здоров’я, і він намагається проводити з нею якомога більше часу. Інколи їх навідують сусіди та знайомі. Постійно приїжджають сини.


Моя родина
Дитинство
До війни
Під час війни
Після війни
Сьогодення
Словник


Моя родина

Я родом з Західної України. Ця земля належала Австро-Угорщині до Першої світової війни, потім відійшла до Польщі, у 1939 році стала частиною СРСР, а зараз – це територія України. Моя бабуся по маминій лінії, імені якої я не пам’ятаю, і мій дідусь Гершль Левітер народилися у містечку Скалат у Тернопільській області в середині 19-го століття. Бабуся померла ще до мого народження. Дідусь працював на заводі, що належав якомусь заможному єврею. Дідусь був релігійним і, як всі євреї в ті часи, носив кіпу і мав бороду. По суботах і на свята він ходив до синагоги. Бабуся і дідусь шанували єврейські традиції і свята. Дідусь прожив довге життя. Він помер наприкінці 1939 року.

Сім’я моєї мами належала до середнього класу. У маминих батьків був будинок в Скалаті, де залишилася жити лише мамина старша сестра з чоловіком і дітьми. На жаль, не пригадую імен маминих братів і сестер. Знаю лише, що її два старші брати посварилися з батьком і виїхали в Америку одразу після Першої світової війни. Жодного зв’язку з ними опісля не було. Одна з маминих старших сестер, її чоловік і їхні діти жили в Зборові – це містечко біля Скалата. Вони загинули в гетто в Скалаті, коли фашисти винищили залишок євреїв на початку 1944 року перед приходом радянських військ. Якимось дивом вижила лише їхня молодша донька Етка. Вона виїхала в Ізраїль після Другої світової війни, там вийшла заміж і прожила довге життя. У Скалаті жила ще одна мамина сестра з сім’єю. Вони також загинули в гетто. Вижив лише Велвель, один з її дітей. Ще до війни він закінчив факультет юдаїзму в Варшавському університеті. Під час війни він служив у радянській армії, а після війни виїхав в Ізраїль, де багато років працював директором школи. Велвель відійшов в інший світ у 2001 році.

Моя мама, Песя Левітер, народилася у Скалаті в 1886 році. Вона була наймолодшою донькою в сім’ї. У ті часи єврейські дівчатка здобували освіту вдома. До мами і її сестер приходив учитель. Вони отримали релігійну освіту. Їх також вчили читати та писати на їдиші, господарювати по дому, варити їсти, дотримуватися єврейських традицій і свят. Маму і її сестер виховували в релігійному дусі. Шлюб моєї мами був заздалегідь домовлений свахою, що було звичним у єврейських родинах. Після одруження мама переїхала в Підгайці (місто біля Скалата), звідки був родом її чоловік, Йосеф Глязер.

Родина мого батька мешкала в Підгайцях, де я й виріс. Це мальовниче містечко в передгір’ї Карпат, населення якого на початку 19-го століття становило трішки менше ніж 15 тисяч, з яких 6 тисяч – євреї. Там також проживали поляки та українці. Біля Підгайців знаходилася німецька колонія [1] – Бенкенсдорф. По неділях центральна площа вібрувала життям від ринку. Найдорожчими та найпопулярнішими були продукти з німецького поселення, оскільки німці були дуже чистими та акуратними. Містечко хизувалося двоповерховими кам’яницями, католицькою церквою і великою та красивою синагогою, що вмостилася в самому центрі. В дитинстві я слухав кантора в синагозі. В місті також було старе єврейське кладовище з написами на івриті на надгробках. Окрім центральної синагоги, місто мало кілька менших синагог, які належали ремісничим гільдіям, молитовні будинки та хасидські [2] синагоги, зокрема Гусятин Хасидим і Чортків Хасидим [названі на честь містечок, з яких були родом їхні цадики]. Мій дідусь по татовій лінії, Менахем Махнес Глязер, і його велика родина належали до громади “Гусятин Хасидим”. Мій дідусь був ремісником і дуже релігійним хасидом. Він виховував своїх дітей у дусі хасидизму [3]. Дідусь Менахем і бабуся, імені якої я не пам’ятаю, померли до Першої світової війни. У них було багато дітей. Деякі з них загинули в піхотних військах, але їхніх імен я не знаю.

Старший брат мого батька, Шимон Глязер, 1870 року народження, був ремісником. Шимон помер ще до Першої світової війни, незабаром після смерті мого дідуся. Я не знаю імені його дружини чи дітей. Єдине, що мені відомо, – це те, що його молодша донька Сара, яка народилася незадовго до його смерті, пережила Другу світову війну. Після війни вона переїхала до Вроцлава, що в Польщі. Сара відійшла в інший світ у середині 1960-х років. Її син Мойше зараз живе в Швеції. Татів брат Яків, або Янкель на єврейський манер, 1872 року народження, розбагатів до Першої світової війни. Йому належав найбільший в Підгайцях магазин одягу. Його клієнтами були найзаможніші родини. Янкель, його дружина та діти, імен яких я не пам’ятаю, загинули в гетто в Підгайцях під час Великої Вітчизняної війни. Татова старша сестра Сара та її чоловік пішли з цього світу в тому ж гетто. Її старший син Мойше служив у польській армії. Він перейшов на бік радянської армії якраз перед приходом нацистів у Польщу. Мойше воював на фронті. Він помер у 1943 році. У тата був ще один брат, але його ім’я стерлося з моєї пам’яті. Він помер ще до мого народження. Знаю лише, що його син Фішель Глязер, який був членом Комуністичної партії Західної України, служив у радянській армії та воював на фронті. Пізніше він перейшов до польської армії, де служив на посаді заступника командира з політичних питань. Після Другої світової війни Фішель і його сім’я жили у Варшаві, де обіймали високі посади в партійному керівництві. Фішеля поранили під час Великої Вітчизняної війни, що й спричинило його передчасну смерть. Його діти стали хіміками. Вони живуть і працюють в Стокгольмі, Швеція. Усі діти моїх дідуся і бабусі отримали релігійну освіту. Хлопчики закінчили хедер, а дівчатка навчалися вдома під наглядом меламедів. Я не знаю, чи татові брати та сестри були релігійними, коли виросли, але мені здається, що вони все-таки дотримувалися тих єврейських традицій, яким їх навчали в дитинстві.

Мій тато, Йосеф Глязер, був наймолодшим в сім’ї. Він народився у 1880 році. Він кілька років навчався в хедері, як і всі інші хлопчики в хасидських родинах. Пізніше став вправним склорізом. Тато мав невеличкий магазин посуду та побутових речей, а також маленьку склорізну майстерню в центрі міста.

Батьки побралися у 1906 році. У 1907 році народилася моя сестричка Етль. В родинному колі ми називали її Еткою. Мойше з’явився на світ у 1909 році, за ним – Велвель у 1912 році. У 1914 році почалася Перша світова війна, і батька мобілізували в австро-угорську армію. Мама з дітьми, тікаючи від війни, переїхала до далеких родичів у Чехії [примітка редактора: на той час ця територія називалася Галичиною]. На жаль, не пам’ятаю назви міста, в якому вони жили. Батько повернувся з фронту в січні 1919 року, і вся родина попрямувала додому в Підгайці. Я, наймолодший син, народився 3 листопада 1919 року в Підгайцях. Наймолодшою дитиною в нашій сім’ї була Сара, яка з’явилася на світ у 1922 році.


Дитинство

Наша сім’я мешкала в маленькому кам’яному будинку в центрі міста. В будинку було три кімнати та кухня, у кожній – по кахельній печі. Ми, по суті, мали все необхідне. Інколи нам доводилося заставляти свій будинок і переїжджати в менший, але нам завжди вдавалося сплатити борги і повернути собі дім. Якими би не були часи, в нас завжди був свіжий хліб хала на шабат, а мама готувала смачнючу вечерю з тушкованої яловичини та курки і фаршированої риби (в кращі часи) або щось інше, якщо грошей на рибу не вистачало. По п’ятницях після обіду мама з старшою сестричкою поринали в підготовку до шабату: вимивали та начищали підлогу, накривали стіл біленькою накрохмаленою скатертиною і наготовлювали на два дні – п’ятницю і суботу. В п’ятницю ввечері тато закривав магазин і майстерню. Ми гарненько милися, вбиралися у святкове і сідали за стіл. Мама виголошувала молитву над свічками, а тато промовляв благословення за святу суботу, дітей і їжу, після чого ми приступали до вечері. По суботах батьки ходили в синагогу, а хтось з дітей ніс їхній молитовник. Час від часу приходила і моя черга. Після служби в синагозі батьки запрошували додому бідняка, який не міг собі дозволити відзначити шабат. Цьому звичаю ми ніколи не зраджували. Батьки шанували всі єврейські традиції, зокрема строго дотримувалися кашруту. Батько вдома носив кіпу, а на вулицю одягав широкополого капелюха. Мама завжди носила темну перуку, яка дуже личила до її темних очей. Оскільки батьки були хасидами, то дуже ретельно слідкували за своїм релігійним життям. Протягом тижня вони ходили в хасидську синагогу біля дому, а на свята – в центральну синагогу, куди я ходив з ними.

Найкращі мої спогади з дитинства пов’язані зі святкуванням Песаху. Перед святом нам купували новенький одяг, що нас дуже тішило. У місті була пекарня, де нам пекли мацу, і ми годинами спостерігали за процесом випікання. Перед святом ми ретельно вичищали будинок і забирали з оселі весь хамец. Протягом 8 днів свята ніхто не працював. Тато та старші брати були вдома і гралися з молодшими дітьми. Було дуже весело, адже ми рідко проводили стільки часу разом, коли тато ходив на роботу. Ми також навідували друзів і родичів і приймали гостей в себе вдома. Протягом 8 днів свята ми взагалі не їли хліба – вдома не було ні крихти хліба. Було лише борошно з маци, з якого ми випікали штруделі з повидлом і горіхами і смачнюче печиво – пальчики оближеш. Ми тримали кошерний посуд на горищі і витягували його на Песах. А ще готувалася страва з Агади: яйця, картопля і гірка зелень. Це свято закарбувалося мені в пам’яті ще й тому, що я ставив батькові чотири традиційні запитання під час першого седеру – запитання, що стосувалися історії цього свята. Батько зручно мостився на подушках в голові столу та оповідав нам про вихід євреїв з Єгипту.

На Рош Гашана [примітка редактора: він має на увазі Йом Кіпур] ми постили. Діти починали постити у віці 5 років [примітка редактора: зазвичай діти починають постити у віці 9 років і до 13 років постять меншу кількість днів]. Ми також святкували Пурим. На це свято відбувалися костюмовані перформанси. Артисти співали і розповідали байки. Було дуже весело та смішно. Мама пекла смачні тістечка, які ми роздавали друзям, сусідам і навіть незнайомцям. У Хануку ми організовували святкування вдома. Гості давали нам трохи грошей, а наші батьки давали гроші їхнім дітям.

Хлопчики в нашій сім’ї ходили в хедер. Ми вивчали основи єврейської віри: почали з алфавіту мови іврит, потім продовжували вивчати мову, щоб могти читати молитви. Пізніше ми вивчали Тору та Талмуд. Конкретного терміну навчання в хедері не було. Зазвичай діти з бідних сімей навчалися довше, оскільки для них це була єдина можливість отримати хоча б якусь освіту. Діти з сімей середнього класу або заможніших сімей пропускали хедер, коли йшли вчитися в загальноосвітню школу або інший навчальний заклад. Мій старший брат Мойше після хедеру не продовжив навчання – йому довелося піти на роботу, щоб допомогти батькам утримувати сім’ю. Мойше закінчив бухгалтерські курси і почав працювати в татовому магазині. Інших працівників у батька не було. Велвель мав можливість піти в загальноосвітню школу, де він навчався 5 чи 6 років. Але після сварки з директором був змушений кинути навчання. Він пройшов учнівство в друкарні, після чого почав працювати набірником.

Оскільки я був наймолодшим хлопчиком в сім’ї, я був розбалуваним. У мене були свої примхи: то я хотів кращий одяг, який батьки не мали можливості купити, то вимагав такі ж іграшки, як у дітей з заможніших родин. Тоді я ще не розумів, що потрібно було тяжко працювати, щоб заробити на життя. У віці 5 років я пішов в хедер, де навчався 2 роки. Потім почав ходити в державну початкову школу. Єврейської школи в Підгайцях не було. Там навчалися польські, українські та єврейські діти. В ті роки сегрегації за національністю не було. Слово “жид” позначало національність на місцевому діалекті. Образливого значення воно набуло вже в радянські часи. В школі ми вивчали польську та українську мову і літературу, зокрема українську класику – Тараса Шевченка [4] і Лесю Українку [5] – і польську класику – Адама Міцкевича [6] та інших. Діти також відвідували релігійні уроки, залежно від своєї віри. Єврейські діти навчалися в класі рабина Левенталя. Він був надзвичайно розумним чоловіком, якого знали в окрузі. Пам’ятаю, якось його навідав його товариш, який був керівником католицької єпархії. Він провів у Підгайцях кілька днів. Це були благословенні часи, коли представники всіх націй жили в мирі та злагоді. Під час Великої Вітчизняної війни рабин Левенталь загинув у гетто в Підгайцях.

З приємністю згадую роки своєї юності. Коли мені виповнилося 13 років, я пройшов обряд бар-міцви. Ще задовго до того, як я досягнув релігійного повноліття, батьки купили мені тфілін і навчили накладати його на праву руку та голову, але почав я це робити, звичайно ж, після бар-міцви. Під час обряду я читав молитви на івриті. Вдома організували вечірку. Мама з сестрами накрили святковий стіл, і ми запросили друзів і родичів. Вони вітали мене, дарували подарунки і бажали щастя. Досягнувши повноліття [13 років], я почав регулярно ходити в синагогу разом з батьками. Я ходив по суботах, одягав таліт, накладав тфілін і молився разом з іншими чоловіками. Звичайно ж, я не був таким ревним віруючим, як батьки, але намагався бути їм вірним і ходив в синагогу, як того вимагала єврейська віра. Я закінчив школу в 1933 році і пішов на роботу в ту ж друкарню, де працював Велвель.


До війни

У той період нашу сім’ю охопило сум’яття. Взагалі ситуація в країні була непевна. У Польщі існувало кілька сіоністських організацій, а також соціалістична і комуністична партії [У 1921 році радянська влада і поляки підписали мирний договір, відповідно до якого до Польщі відійшли значні території на сході, де в основному проживали українці та білоруси. Внутрішня політична ситуація в Польщі була нестабільною]. У 1927 році моя сестра Етка перейнялася сіоністськими ідеями заснування незалежної єврейської держави і переїхала в Палестину зі своєю подругою, де вони долучилися до створення кібуців. Батьки поважали її рішення. Вона вийшла заміж за Шмуеля Горіна в Ізраїлі. У них було двоє діток – син Шмуель і донька Наргіза. Вона присилала нам вітальні листівки на радянські та єврейські свята. Інші члени родини не розділили її ентузіазму. Нам і тут добре жилося, тому іншого життя ми й не шукали.

Мої старші брати Мойше та Велвель захопилися комуністичними ідеями і вступили в Комуністичну партію Західної України, яка була забороненою в Польщі [Комуністична партія Західної України, створена у Львові в 1920-х роках, здійснювала свою діяльність на тих територіях Польщі, які були заселені українцями. Її ціль полягала в возз’єднанні українського народу, об’єднанні України і приєднанні західноукраїнських територій до УРСР. Ця партія злилася з Комуністичною партією УРСР у 1939 році. Багато з її активістів було арештовано]. Батько намагався переконати синів повернутися до хасидської віри, адже віра, на його думку, була важливіша за будь-які політичні течії. Він навіть радився з рабином, що робити зі своїми неслухняними синами. Але Велвель і Мойше не хотіли слухати батька. Велвель друкував і поширював незаконні комуністичні листівки. Їх обох арештували і посадили в тюрму для політичних в’язнів у Дрогобичі. У 1934 році Мойше амністували. Велвелю ж довелося відсидіти весь термін. У нас є фото Мойше з іншими політичними в’язнями, яких випустили з тюрми в Дрогобичі. Усі вони представляли різні, навіть ворожі, партії: Комуністичну партію Західної України, Соціалістичну партію, Комуністичну партію Польщі і навіть Українську націоналістичну партію – на світлині є брат Степана Бандери [7], українського національного патріота. Зараз Бандера вважається національним героєм і патріотом України. Він жив у Дрогобичі. Ця територія належала Польщі до 1939 року. Бандера боровся за незалежність України та возз’єднання українського народу.

Я вступив у сіоністську організацію для єврейської молоді “Гашомер Гацоїр”, що означає “юний страж”. Це була соціал-демократична організація лівого спрямування, яка готувала єврейську молодь до життя в єврейській державі та її захисту від ворогів. Вона була схожа на скаутську організацію: у нас була фізична підготовка, ми носили форму і краватку-косинку, а також вивчали основи сучасної зброї. Однак Гашомер Гацоїр не закликала нас до збройної боротьби за встановлення єврейської держави (цього не було в наших планах) і цим відрізнялася від послідовників Жаботинського [8]. Кожна організація мала гурток, в якому молоді люди відвідували заняття і відзначали єврейські свята. Пам’ятаю 1934 рік, коли ми з сестрою Сарою, одягнувши костюми, пішли на святкування Пуриму в нашому гуртку.

На жаль, мирне життя тривало недовго. В Німеччині до влади прийшов Гітлер, а ми були свідомі його ставлення до євреїв. У 1938 році в німецьких районах Польщі з’явилися послідовники фашистів. Ідея фашизму привабила багатьох людей і поступово дійшла й до нашого міста. Почалися сутички між різними національними групами, зокрема між поляками та українцями. Часом вони об’єднувалися для побиття євреїв. Вони вважали, що в усіх бідах винні саме євреї. Якось на нас напала групка польських підлітків, коли ми виходили з будівлі гуртка. На щастя, тоді обійшлося без кривавих наслідків. Просто поштовхалися і полаялися. Засоби масової інформації почали публікувати антисемітські статті з ілюстраціями: єврей в чорному одязі та капелюсі, з бородою, пейсами і величезним носом, душить фермера або робітника. Цим намагалися показати, що євреї винні в усіх тяжбах життя. Тоді ми з цього сміялися, адже й подумати не могли, що пізніше все закінчиться геноцидом і винищенням євреїв. Ми, звичайно, недооцінили фашизм, але ніхто з моїх друзів чи оточення не хотів жити в фашистській країні. Саме тому ми покладали надії на Радянський Союз, який суворо засуджував фашизм, і співчували іспанському народу, який боровся проти фашизму [під час громадянської війни в Іспанії] [9]. Новина про підписання Пакту Молотова-Ріббентропа [10] стала для нас шоком. Ми думали, що це була угода з фашистами. Коли Гітлер напав на Польщу, ми вирішили перетнути кордон УРСР. Насправді, для нас це був єдиний варіант. Якби ми залишилися, нас би схопили фашисти. Деяких моїх друзів мобілізували в польську армію. З деякими ми вирішили рухатися далі на схід.

Нас було шестеро-восьмеро. Коли ми добралися до Гримайлова, то дізналися, що радянські війська вирушили на порятунок Польщі. Ми приєдналися до польського гарнізону в Гримайлові, Скалатський район, і вирішили дочекатися приходу радянських військ. Ми ночували в підвалі. У нас була холодна зброя і дві рушниці. Ми з острахом і занепокоєнням чекали на зустріч з радянськими військами. А що як вони подумають, що ми шпигуни, і не повірять, що ми справді хочемо вступити в їхні лави? Ми покинули підвал вранці. Польський офіцер на коні приїхав на центральну площу та повідомив, що польський гарнізон залишає місто. Натомість, прибувають радянські війська. Офіцер також застеріг мешканців щодо крадіжок і мародерства і поїхав з площі. Через годину чи дві в місто в’їхали радянські танки. Євреї та українці вийшли на вулицю, щоб привітати радянські війська, тоді як поляки залишилися в своїх домівках. Я провів у Гримайлові ще кілька днів, а потім мені підвезли до рідного міста.

Коли я повернувся в Підгайці, там вже панувала радянська влада. Вони націоналізували [11] маленькі магазини та крамниці, зокрема татів магазин. Потім вони знесли всі будинки на центральній площі і встановили пам’ятник Леніну [12]. Батькові вдалося забрати додому всі товари, інструменти та матеріали. Він продав товари і продовжував приймати замовлення від клієнтів з дому. Мойше, як і раніше, допомагав йому. Він одружився з єврейкою Рівке в 1937 році. Оскільки Мойше був членом Комуністичної партії, він не хотів єврейського весілля, але наш тато і батьки нареченої наполягли. Тож у них було традиційне єврейське весілля під хупою в синагозі. У 1938 році в них народився син. Велвель також одружився. На жаль, не пам’ятаю імен його дружини, доньки чи сина. Після встановлення радянської влади Велвель став начальником військового комісаріату в Підгайцях. Я продовжував працювати в націоналізованій друкарні, яка раніше належала Менліс, багатій єврейській вдові. На початку 1940 року мене забрали в радянську армію.

Оскільки я мав лише початкову освіту, командування відправило мене на навчання в училище зв’язку для молодших офіцерів при військово-повітряних силах в Приморській області на Далекому Сході, 7000 кілометрів від дому. Спочатку мені було досить складно, адже я не знав російської мови. Офіцери і солдати ставилися до мене добре і допомагали, чим могли. Я одночасно вивчав мову та технічні предмети. Мій командир навіть хотів відправити мене в офіцерську школу, але передумав через мою поганеньку російську.


Під час війни

У травні 1941 року я закінчив навчання і був направлений служити на військовому аеродромі в Примор’ї, неподалік від училища. Я часто отримував листи з дому. Мама дуже за мною сумувала. Вона благала мене, щоб я якось добився переведення в Київ, але я кремпувався. Потім виявилося, що це було на краще, бо я був далеко від дому, коли почалася Велика Вітчизняна війна [13]. Ми дізналися про війну 22 червня 1941 року після вечері. Зазвичай ми марширували до казарм, співаючи марші, але того вечора офіцери такого наказу не дали. Нам це видалося дивним. Нас попросили зібратися в актовому залі, де ми й дізналися про підступний напад Німеччини. Була дванадцята година за московським часом [примітка редактора: різниця в часі між Москвою і Далеким Сходом – 9 годин]. Ми також почули промову Молотова [14].

Радисти не пройшли достатнього вишколу. Відповідно, групку нас відправили в Іркутськ на додаткове навчання. Звідти радистів відправляли на фронт. У перші дні війни панували паніка і сум’яття. Було багато несправедливості. Розказували, що офіцери розстрілювали радистів нібито за саботаж, якщо ті не могли забезпечити зв’язок з бойовими частинами або літаками. Ходив навіть сумний жарт про те, що на початку війни радистів загинуло більше ніж піхотинців. Нам потрібні були кращі умови для навчання, щоб покращити зв’язок на війні, тому була організована школа радистів, де мене призначили інструктором. Точного місця знаходження цієї школи не знаю. Ми туди доїхали за менше ніж 24 години. Я там навчав радистів до кінця 1942 року. Кожні чотири місяці ми відправляли на фронт нову групу свіжонавчених радистів.

Ми жили в казармах на території нашої військової частини, по 4 особи в кімнатці. На поверсі була одна душова і один туалет для 30 жильців, але завжди була гаряча вода та опалення. Моїми співжильцями були російські офіцери. Ми з ними добре ладнали. До 1942 року нам давали більш-менш достатньо їжі, але потім все пішло на спад. Весною 1942 року ми отримували лише щось схоже на суп зі жменькою каші та лободою або кульбабою. Курсанти пухли від голоду. Тієї ж весни ми навіть не змогли відправити на фронт нову групу, бо наші курсанти просто на ногах не трималися від голоду та виснаження. Медична комісія відібрала найбільш виснажених курсантів і відправила їх в табір, де краще годували. Я хотів, щоб мене включили в ту групу, але я, напевно, ще непогано виглядав. Наприкінці 1942 року мене призначили начальником радіостанції на аеродромі в тилу Четвертого Українського фронту. Наша частина базувалася біля Херсона та Миколаєва на півдні України. Ми йшли за нашими військами, які просувалися на захід. Жили в казармах або землянках посеред лісу. Стосунки в нас були хороші. Всі підтримували один одного. Їжі нам вистачало, особливо враховуючи те, що кожного дня хтось з наших товаришів гинув, і ми ділили їхній раціон. Кожного дня ми отримували сто грам алкоголю, які випивали в пам’ять про загиблих. Наші бойові товариші помирали під час бойових польотів або під час частих авіаударів. Наприкінці 1943 року в нашу частину прибуло кілька радисток. Ми справді опікувалися ними. Не пам’ятаю, щоб когось з них ображали. Навіть якщо таке ставалося, то кривдники отримували належного прочухана.

Я вступив у Комсомол [15] в армії і підготував заяву для вступу в Партію. Однак її не прийняли, оскільки командування вважало мене “ненадійним елементом”. Таке ставлення було типовим по відношенню до жителів тих територій, які були нещодавно приєднані до СРСР. Мої товариші кілька разів подавали клопотання про моє підвищення, але кожного разу його відхиляли з тієї ж причини.

Мої бойові товариші належали до різних національностей. Ми дуже добре ладнали. Всім було байдуже до національності. Людей цінували за їхні людські якості. Однак траплялися прояви відкритого антисемітизму. В нашій військовій частині був один єврейський пілот – хоробрий воїн, нагороджений численними медалями та орденами. Якось офіцер з іншого потяга образив його на станції. Він обізвав його жидом і сказав, що той купив всі медалі та ордени. Почалася бійка. Ми виступили на захист свого товариша, а в кривдника була своя підмога. Начальник станції був змушений завчасно дати сигнал на відправлення потягів, щоб перервати бійку. У мене був друг, командир загону радистів. Його прізвище було Логінов – російський офіцер. Ми вже майже рік жили в одній землянці, коли якось він сказав, що єдиною заслугою Гітлера, на його думку, було винищення євреїв. Тоді я сказав йому, що сам єврей. Він був ошелешений і вигукнув: “Не можу в це повірити. Ти ж порядна людина!” Не думаю, що його ставлення до євреїв після нашої розмови помінялося, але принаймні він визнав, що вони [євреї] нічого поганого йому не зробили. Насправді він не так то й багато євреїв зустрічав у своєму провінційному містечку. Чому ж він так вважав? Уявлення не маю. Для мене це була непроста мить. Після того ми більше не дружили, але все одно перетиналися по службі.

Мені було дуже гірко чути таке, оскільки до мене вже дійшли новини про жахіття, які вчиняли фашисти на окупованих територіях. У мене не було жодної інформації про рідних. Надії я не втрачав, але розумів, що з ними могло статися найгірше. Наприкінці війни, весною 1945 року, наш полк передислокували на окраїни Владивостока на Далекому Сході. Коли почалися військові дії проти Японії [16], нашу частину в структурі дивізії перемістили в корейський порт Чхонджін. Місто обороняли курсанти японського військового училища та дві дивізії. Незабаром після того, як ми окупували порт, Японія капітулювала. Мене перевели в штаб 25-ї армії у Пхеньяні. Я там видавав армійську газету “Красное знамя”. Мене намагалися переконати продовжити військову кар’єру, але я відмовився.

Коли я служив у Владивостоці в 1945 році, я зустрів дівчину свого віку. Її звали Людмила Орлова. Я закохався в неї. Вона була родом з російської сім’ї в Тамбові. Після закінчення Московського педагогічного інституту її направили [17] працювати вчителькою російської мови в Владивосток. Людмила завагітніла. Я не зовсім був готовий прожити з нею все своє життя, але розумів, що мусив одружитися з нею. До того ж, я дуже хотів повернутися додому та дізнатися про долю своїх рідних. У кінці 1946 року народився наш син Юрій у Владивостоці. Згодом мене демобілізували. Ми поїхали до Тамбова, де побралися. Ми просто розписалися і на кілька тижнів залишилися у батьків Людмили. Вони були релігійними – належали до секти молоканів [18]. Батьки Людмили були порядними людьми. Вони радо прийняли мене в своїй сім’ї і запропонували залишитися з ними в Тамбові. Однак я вже не міг дочекатися повернення на Західну Україну. Я поїхав у Підгайці, а дружина з сином залишилася у батьків, сподіваючись, що я повернуся до Тамбова або знайду роботу в Підгайцях і заберу їх в новий дім.


Після війни

У Підгайцях я постав перед жахливою правдою – моя сім’я загинула. Батьки та сестра переїхали в Скалат на початку окупації. Вони жили в місцевому гетто разом з маминими сестрами, де всі й загинули, коли фашисти стерли з лиця землі гетто разом з його мешканцями наприкінці окупації. Сім’я мого брата Велвеля пішла з цього світу в Підгайцях. Сам Велвель загинув на фронті в 1944 році. Вижив лише Мойше, мій старший брат, який служив у радянській армії. Мойше поранили на початку війни. Його відправили на лікування в госпіталь, після чого він працював на заводі в Свердловську. Він знайшов свою дружину Рівку на Уралі, куди її евакуювали. Їхній син помер у потязі по дорозі на Урал. Був короткий період після війни, коли жителям західних областей дозволяли виїхати в Польщу. Мойше та Рівка спочатку переїхали до Вроцлава, а потім у Варшаву. Я кілька разів їздив до них у 1950-х роках. Мойше, здається, працював у Міністерстві фінансів Польщі звичайним офісним працівником, але певності щодо цього не маю. Мойше був інвалідом війни. Він сильно захворів і відійшов в інший світ наприкінці 1960-х років. Його син живе в Стокгольмі (Швеція).

Я дуже важко переживав втрату рідних, тому вирішив до кінця життя залишитися в Підгайцях, щоб бути завжди поруч, біля їхніх могил. Наш дім у Підгайцях був зруйнований. Я знову пішов працювати в друкарню. Згодом до мене приєдналися дружина з сином. У 1948 році з’явився на світ наш другий син Володимир. Я назвав його на честь брата Велвеля. Дружина стала вчителькою російської мови та літератури. На той час була велика потреба в кваліфікованих поліграфістах. Мені навіть запропонували роботу в Києві, але обласне керівництво не хотіло мене відпускати. Вони навіть пообіцяли мені квартиру та підвищення, але тоді це були лише порожні обіцянки. Лише згодом я нарешті отримав квартиру в Підгайцях. Мене підвищили до заступника директора друкарні. Насправді, таку посаду мав право обіймати лише член Партії. Я знову подав заявку. У мене був статус кандидата в члени понад чотири роки, хоча зазвичай було достатньо й року. Проблема полягала в тому, що я відкрито підтримував зв’язок зі своєю сестрою Еткою в Ізраїлі.

У 1948 році я захопився ідеєю створення єврейської держави. Мені подобався Ізраїль, але я не хотів покидати місця, де загинули рідні. Я ніколи навіть не думав про переїзд в Ізраїль. Я переписувався з Еткою, навіть коли це було заборонено в 1940-70-х роках. Я отримував листи від неї через Польщу та Чехословаччину. Вона відправляла їх брату, який жив у Варшаві, а він пересилав мені. Польща належала до соціалістичного табору, тому переписка дозволялася. (Я поїхав до Етки в 1999 році. Два роки потому вона померла.)

У 1950 році я нарешті вступив до лав Партії. Потім мене призначили директором друкарні у Чорткові поблизу Підгайців. Після війни ставлення до євреїв змінилося. Антисемітизм панував як на державному рівні, так і серед звичайних громадян. Родичі євреїв, розстріляних у Підгайцях, встановили їм пам’ятник. Через тиждень якісь варвари його повалили. (У 1990-х роках у Підгайцях встановили новий пам’ятник євреям, які загинули під час війни. Його встановлення було профінансовано євреями з США, Ізраїлю та Німеччини. На церемонію відкриття з’їхалося багато гостей.)

Я також потерпав від антисемітизму. Я був працьовитим і володів чудовими організаційними навичками. Люди про мене казали, що я міг поставити на ноги будь-який невдалий бізнес. Це не було перебільшенням. Я взявся за друкарню в Чорткові, і через два роки після мого призначення директором ми отримали орден Червоного Прапора – найвищу промислову відзнаку в СРСР. Мені запропонували посаду директора поганенької друкарні в Тернополі, але моє переведення мав затвердити завідувач відділу пропаганди обласного комітету Партії на ім’я Бобричев. Чоловік, який мав представити мене, зайшов у кабінет Бобричева, а я залишився чекати в коридорі. Через декілька хвилин я почув, як Бобричев вигукнув: “Невже у Вас, окрім жида, немає інших кандидатур?” Я ні на хвилину там не затримався. Знаю, що Шелехов, який мав представити мене партійному керівництву, намагався їх переконати, що я найкращий і таке інше. Але я повернувся в готель і наступного ранку сів на перший автобус до Чорткова.

Це відбулося у розпалі боротьби проти космополітизму [19] та змови лікарів [20]. Пам’ятаю, як один обласний чиновник поширив історію про те, що якісь євреї намагалися підірвати водопровід. У це було складно повірити, але багато людей повелися на цю нісенітницю. Схожих провокативних заяв не бракувало. Я завжди вірив в ідеї комунізму і ніколи не сумнівався в тому, що комуністична держава повинна дотримуватися комуністичних принципів, але водночас я ніколи сліпо не поклонявся Сталіну. Я бачив дуже багато несправедливості як на фронті, так і після війни, і прекрасно розумів, що вина лежить на плечах вождя. Мені в голову навіть приходили зловмисні думки, наприклад, що задовго Сталін живе. Коли він помер у 1953 році, я сповнився надії на щось краще. Засудження культу Сталіна в 1956 році на ХХ з’їзді КПРС [21] вселило в мене ще більшу віру в те, що нарешті до влади прийшли істинні комуністи. На жаль, мої надії не справдилися. Нашій країні та всім нам довелося пройти гіркий шлях надій і розчарувань.


Сьогодення

У 1962 році я закінчив заочне відділення Українського поліграфічного інституту та здобув професію інженера-технолога. На початку 1970-х років, коли Бобричев звільнився, я прийняв пропозицію роботи в Тернополі. Мені дали квартиру. Дружина пішла працювати в школу, де й навчалися наші діти. Я працював начальником відділу друкарства при обласній поліграфії, а потім став директором друкарні, яка була на межі банкрутства. Як і варто було очікувати, під моїм керівництвом вона стала однією з кращих.

Мої сини прийняли національність своєї матері, коли отримували паспорти, але мені все-таки здається, що єврейські звичаї їм ближчі до душі. У них типове єврейське прізвище – Глязер, тому вони теж потерпали від антисемітизму, коли вступали у вищі навчальні заклади чи намагалися працевлаштуватися. Старший син Юрій закінчив школу на відмінно, але не зміг вступити в Харківський авіаційний інститут. Йому прямо сказали, що єврейська квота вичерпана, і для нього місця не залишилося. Він закінчив Харківський інститут радіоелектроніки і став висококваліфікованим спеціалістом. У нього дружина росіянка на ім’я Олександра. Вони живуть у Кривому Розі. Його старша донька Тетяна, 1970 року народження, закінчила Московський інженерно-фізичний інститут. Вона живе і працює в Москві. Молодша донька Оксана спеціалізується на медичному устаткуванні. Вона закінчила Тернопільський медичний інститут і мешкає в Тернополі. Мій молодший син пішов стопами свого старшого брата. Він випустився з того ж інституту, живе і працює в Тернополі. Його донька Альона – кандидат технічних наук.

Нам з дружиною жилося добре: ми разом виховували дітей, їздили в санаторії, майже ніколи не розлучалися. Ми багато працювали, тому мали все необхідне. На дні народження і радянські свята ми запрошували гостей і друзів, співали пісні, слухали музику і гомоніли про життя. Жодних релігійних традицій чи святкувань ми не дотримувалися. У 1990 році Людмила захворіла і померла від раку. Її неодружена сестра Надія жила з нами з кінця 1980-х років. Коли її батьки в Тамбові померли, вона переїхала до нас і стала членом нашої родини. Надія – дуже хороша людина. Вона завжди нас підтримувала, допомагала нашим дітям та онукам. Ми вирішили побратися і разом дожити до кінця віку.

Кілька років тому я пішов на пенсію. Перебудова [22] сповнила мене ентузіазму. Люди отримали можливість їздити в інші країни і дізналися правду про той жахливий режим, який так довго управляв нашою країною. Однак у роки перебудови пенсіонерам живеться непросто. Ми втратили всі свої заощадження, а пенсії настільки мізерні, що ледь вистачає на життя. Думаю, люди покладали великі надії на перебудову, але наше життя, на жаль, не покращилося. Тішуся, що зараз країна рухається до демократії, і різні національні групи мають можливість розвивати свої культури. У Тернополі діє організація “Хесед”. Вона допомагає старшим євреям. Сини теж допомагають. Я є членом єврейської громади. Викладаю їдиш у місцевому клубі та відзначаю шабат, як це робив батько. Навіть вчитися цьому не потрібно було. Я це увібрав з молоком матері і дуже добре пам’ятаю, що і як. Релігійним я так і не став. Традицій вдома ми не дотримуємося, але мені приємно, що ми не забули того, що нам заповідали наші тати та дідусі.


Словник

[1] Німецькі колоністи: Предки німецьких селян, яких імператриця Катерина ІІ запросила у 18-му столітті оселитися в Росії.

[2] Хасид: Послідовник хасидської течії – містичного відгалуження юдаїзму, що виникло в 18-му столітті як опозиція до Талмуду. Хасидизм базувався на вірі в те, що Господь присутній усюди, і що людина повинна служити Богу своїм кожним вчинком і словом. Хасидське вчення поширювало духовну надію і возвеличувало звичайних людей. До Другої світової війни на території Східної Європи існували цілі течії та школи хасидизму, кожна з яких базувалася на вченні того чи іншого відомого вченого чи мислителя. Більшість пропагували власні звичаї, ритуали і спосіб життя. Зараз чимало прибічників хасидизму можна знайти в Нью-Йорку, Лондоні, Ізраїлі та Антверпені.

[3] Хасидизм: Містичне відгалуження юдаїзму, що виникло в 18-му столітті як опозиція до Талмуду. Хасидизм базувався на вірі в те, що Господь присутній усюди, і що людина повинна служити Богу своїм кожним вчинком і словом. Хасидське вчення поширювало духовну надію і возвеличувало звичайних людей. До Другої світової війни на території Східної Європи існували цілі течії та школи хасидизму, кожна з яких базувалася на вченні того чи іншого відомого вченого чи мислителя. Більшість пропагували власні звичаї, ритуали і спосіб життя. Зараз чимало прибічників хасидизму можна знайти в Нью-Йорку, Лондоні, Ізраїлі та Антверпені.

[4] Шевченко Т.Г. (1814-1861): Український національний поет і художник. Його вірші – це вираження любові до України і співчуття українському народу та його тяжкій долі. У своїх творах Шевченко виступав проти соціального та національного пригнічення своєї країни. Своїми картинами він поклав початок реалізму в українському мистецтві.

[5] Леся Українка (1871-1913): Українська поетеса і драматург. Українка провела більшу частину свого життя за кордоном, борючись з туберкульозом. До її основних п’єс, які базувалися на темах з західної і класичної літератури, належать “Кассандра” (1908) та “У пущі” (1909). “Лісова пісня” (1912) – це її драматична поема, написана на основі слов’янської міфології.

[6] Адам Міцкевич (1798-1855): Визнаний найвидатнішим поетом Польщі. У якій би формі він не писав (балада, поетична повість, романтична поема, епічна поема), результат завжди був неперевершеним з художньої точки зору та сповненим глибокого смислу. Будучи очільником польського романтизму, він створив такі шедеври, як “Дзяди”, “Гражина”, “Конрад Валленрод” і неперевершеного “Пана Тадеуша”. Наступні покоління польських поетів сповна відчули силу його генія. Міцкевич був у вигнанні в Росії з 1824 до 1829 року за свою політичну діяльність. Решту свого життя він провів у західній Європі.

[7] Степан Бандера: Український очільник, голова Організації українських націоналістів (ОУН). Коли він проголосив незалежний український уряд, його арештували німці і відправили в концтабір “Заксенгаузен”. Бандера помер від руки (пострілу) радянського агента в 1959 році.

[8] Володимир Жаботинський (Зеєв; 1880-1940): Лідер сіоністського руху, солдат, оратор і плідний автор, який писав на івриті, російською та англійською мовами. Народився в Одесі, отримав єврейську та загальну освіту. Долучився до руху сіоністів на початку 20-го століття. Під час Першої світової війни створив Єврейський легіон, в якому служив офіцером. Цей легіон воював у складі британської армії за звільнення ізраїльської землі від турецького правління. Жаботинський був членом Ради директорів “Керен Хаєсод”, фінансового підрозділу Всесвітньої сіоністської організації (ВСО), створеного в Лондоні в 1920 році. Пізніше він був вибраний у виконавчий комітет ВСО. У 1923 році він вийшов з правління ВСО на знак протесту проти пробританської політики Хаїма Вейцмана і заснував ревізіоністський сіоністський рух, а через два роки – молодіжний рух “Бетар”. У 1935 році ревізіоністи вийшли з Всесвітньої сіоністської організації після запальних дебатів щодо кінцевої мети сіонізму та утворили Нову сіоністську організацію. Жаботинський також заснував “ЕЦЕЛЬ” (Національну військову організацію) під час Арабського повстання в Палестині в 1936-39 роках. Він помер у Нью-Йорку.

[9] Громадянська війна в Іспанії: У період між 1936 і 1939 роками Іспанія стала майданчиком для гітлерівського бліцкригу, завдяки чому генерал Франко здобув перемогу над республіканцями. Громадянська війна в Іспанії була не лише боротьбою проти фашизму, а також соціальною революцією. Вона втягнула всю Європу та політичні сили як лівого, так і правого спрямування у боротьбу з реакційними силами, щоб відстояти соціалізм і демократію.

[10] Пакт Молотова-Ріббентропа: Угода про ненапад між Німеччиною і Радянським Союзом, яка стала відома як Пакт Молотова-Ріббентропа. Воюючи з Японією за кордон на Далекому Сході та побоюючись німецького просування на заході, радянська влада в 1939 році почала таємні перемовини з Німеччиною з метою підписання угоди про ненапад. У серпні 1939 року вона раптом оголосила підписання угоди про дружбу та ненапад між СРСР і Німеччиною. Таємним додатковим протоколом визначались сфери взаємних інтересів обох держав у Східній Європі та поділ Польщі.

[11] Націоналізація: Конфіскація приватних підприємств чи власності після революції 1917 року в Росії.

[12] Володимир Ленін (1870-1924): Псевдонім Володимира Ілліча Ульянова, російського комуністичного лідера. Ревний послідовник марксизму та революціонер у 1890-х роках, він очолив фракцію більшовиків Соціал-демократичної партії, яку пізніше привів до влади в результаті перевороту 25 жовтня 1917 року. Ленін став і залишався керівником СРСР аж до своєї смерті.

[13] Велика Вітчизняна війна: 22 червня 1941 року о 5-ій ранку нацистська Німеччина вторглася на територію Радянського Союзу без оголошення війни.Це було початком так званої Великої Вітчизняної війни. Німецькому бліцкригу, відомому як операція “Барбаросса”, майже вдалося зламати Радянський Союз протягом кількох наступних місяців. Будучи не готовими до нападу, в перші тижні війни радянські війська втратили цілі армії і величезну кількість техніки під німецьким наступом. Станом на листопад 1941 року, німецька армія захопила УРСР, почала облогу Ленінграда (другого найбільшого міста в Радянському Союзі) і наближалася до Москви. Для Радянського Союзу війна закінчилася 9 травня 1945 року.

[14] Молотов В.М. (1890-1986): Державний діяч та один з керівників Комуністичної партії, з 1939 року – міністр закордонних справ. 22 червня 1941 року він повідомив про напад Німеччини на СРСР по радіо. Після закінчення війни Молотов та Іден випрацювали угоду про відсотки, яка прописувала радянську та західну сфери впливу в новій Європі.

[15] Комсомол: Комуністична молодіжна політична організація, створена в 1918 році. Комсомол ставив собі за мету розповсюджувати ідеї комунізму і залучати робітничу й селянську молодь в активне будівництво Радянського Союзу. Ще одним завданням Комсомолу було виховання робітничої молоді в дусі комунізму шляхом її залучення до політичної боротьби в поєднанні з теоретичним навчанням. Комсомол користувався більшою популярністю ніж Комуністична партія, оскільки був відкритий для недосвідчених молодих пролетарів, тоді як для членства в партії потрібно було мати принаймні мінімальні політичні кваліфікації.

[16] Війна проти Японії: У 1945 році війна в Європі закінчилася, але на Далекому Сході Японія все ще воювала з країнами антифашистської коаліції і Китаєм. Радянський Союз оголосив війну Японській імперії 8 серпня 1945 року, а в вересні того ж року Японія підписала Акт про капітуляцію.

[17] Робота за розподілом в СРСР: Випускники вищих навчальних закладів повинні були в обов’язковому порядку відпрацювати за розподілом два роки. Розподіл здійснювався самим навчальним закладом. Після цього молоді люди могли працевлаштовуватися на власний розсуд у будь-якому місті чи організації.

[18] Молокани: Молоканство розвинулося з духоборства в другій половині 18-го століття. “Молокани” – це прізвисько, яке члени секти отримали від православних у 1765 році, тому що вони нібито пили молоко в дні посту. Самі ж молокани називають себе духовними християнами. Ця секта сформувалася в опозиції до Православної церкви, яка вкорінена в ритуали, базується на літургії і чіткій ієрархії, а також до феодального суспільного ладу, який асоціюється з православ’ям. Молоканство було, в основному, сектою селян, однак, на відміну від споріднених духоборів, значна частка її членів були торговцями, промисловцями і міщанами. Молокани повністю відмовилися від православної літургії і майже всіх ритуалів. Оскільки вони переконані, що віра повинна проявлятися в хороших вчинках, то також відкинули таїнства та ікони і вважають їх непотрібними для досягнення спасіння. Вони збираються задля молитви, співів і проповідей на моральні та духовні теми. Молокани відмовилися від ієрархічної структури, тому в них немає священиків і церков. На чолі групи молокан стоїть зазвичай старійшина, який “виростає” з їхніх лав. Будь-який член громади може звернутися до вірян і висунути своє тлумачення Біблії.

[19] Кампанія проти “космополітів”: Кампанія боротьби з “космополітами”, зокрема з євреями, була розпочата в статтях центральних органів Комуністичної партії у 1949 році. Кампанія була спрямована в першу чергу проти єврейської інтелігенції. Це був перший публічний напад на радянських євреїв яко євреїв. Письменників-космополітів звинуватили в ненависті до російського народу, підтримці сіонізму і так далі. В листопаді 1948 року арештували багатьох письменників, які писали мовою їдиш, а також керівників Єврейського антифашистського комітету. Їх звинуватили в підтримці зв’язків з сіоністами та просуванні американського “імперіалізму”. У 1952 році всі вони були таємно страчені. Антисемітська справа лікарів була ініційована в січні 1953 року. СРСР охопила хвиля антисемітизму. Євреїв почали звільняти з їхніх посад. Поширювалися чутки про те, що гряде масова депортація євреїв у східні регіони СРСР. Зі смертю Сталіна в березні 1953 року кампанія боротьби з космополітизмом була згорнута.

[20] Змова (справа) лікарів: Нібито змова групи московських лікарів з метою вбивства основних урядових і партійних керівників. У січні 1953 року в радянській пресі з’явилося повідомлення про те, що дев’ять лікарів, шість з яких – євреї, були арештовані та визнали свою вину. Оскільки Сталін помер у березні 1953 року, судового розгляду так і не відбулося. Офіційна газета партії, “Правда”, пізніше написала, що обвинувачення проти лікарів були фальшивими, а визнання обвинувачених були отримані за допомогою тортур. Ця справа була однією з найгірших антисемітських кампаній за часів правління Сталіна. Під час своєї таємної доповіді на ХХ з’їзді КПРС у 1956 році Хрущов заявив, що Сталін хотів використати “справу лікарів”, щоб провести чистки серед вищого керівництва Радянського Союзу.

[21] ХХ з’їзд КПРС: На ХХ з’їзді Комуністичної партії Радянського союзу, що відбувся у 1956 році, Хрущов публічно засудив культ Сталіна і підняв завісу таємниці навколо того, що насправді відбувалося при Сталіні.

[22] Перебудова (рос. перестройка): Економічна та соціальна політика Радянського Союзу в кінці 1980-х років, яка асоціюється з іменем радянського політика Михайла Горбачова. Цей термін позначив його спроби (1985-91) перетворити застійну, неефективну командну економіку Радянського Союзу в децентралізовану економіку з елементами ринкових відносин. Керівники промислових підприємств, місцеві органи влади та партійні керівники отримали більшу автономію. Були запроваджені відкриті вибори з метою демократизації організаційної структури Комуністичної партії. Перебудова пішла на спад у 1991 році та повністю перервалася після невдалого серпневого путчу 1991 року, коли були внесені суттєві зміни в Конституцію Союзу.