Арнольд Фабрикант

Арнольд Фабрикант в Одесі, 1975 рік.

Одеса, Україна

Арнольд Фабрикант – надзвичайно жвавий дідусь. Він говорить захоплено, заглядаючи в очі співрозмовника з неприхованою допитливістю. Він живе у двокімнатній квартирі в старому будинку, розташованому на тихій вуличці в історичному центрі Одеси. Стіни більшої кімнати прикрашені колекцією вишивок, всіяних квітчастими узорами. Це хобі дружини Арнольда Наталії Яковлівни, милої жінки невисокого зросту. Квартира обставлена скромно. Торшер, стіл і полички хизуються мереживними доріжками, що створює затишну атмосферу і наповнює квартиру духом минулого століття. Маленька кімната, де відбувалася наша перша розмова, слугує за кабінет. Вона обтяжена купами папочок, в яких поскладані вирізки з газет і журналів, документи та відеокасети. Ще одне багатство квартири – незліченна кількість книг. Подружня пара випромінює привітність і гостинність. Хоча Арнольд – надзвичайно зайнята людина, він охоче погодився поспілкуватися зі мною.


Інформація про інтерв’ю

Оповідач: Арнольд Фабрикант
Інтерв’юер: Наталія Резанова
Час проведення інтерв’ю: березень 2004 року
Місце: Одеса, Україна



Моя родина

Мій дідусь по маминій лінії, Арнольд Блувштейн, народився десь в Австрії в 1860-х роках. Він отримав юридичну освіту у Відні. В 1880-х роках торговець зерном і мільйонер грецького походження на ім’я Анатра привіз його до Одеси. Мій дідусь консультував його з правових питань. Анатра настільки цінував мого дідуся, що навіть забезпечив охорону для його дому та сім’ї під час погромів в Одесі. У 1900 році дідусь Арнольд з дружиною Гітлією і двома доньками почали винаймати квартиру з чотирма спальнями на вулиці Княжевській. Зараз я живу в двох кімнатах тієї ж квартири.

Дідусь з бабусею були заможними, але втратили все до копійки після Жовтневої революції [див. Російська революція 1917 року] [1]. Дідусь був хворим і прикованим до ліжка, коли прийшли революціонери і забрали всі цінні речі. Якимось дивом з усіх родинних коштовностей залишилася лише золота брошка у формі шпильки з квадратною голівкою і кількома крихітними діамантами. Це була улюблена та єдина прикраса моєї мами. Дідусь Арнольд помер у 1920 році ще до мого народження. Його поховали на єврейському кладовищі.

Моя бабуся по маминій лінії, Гітлія Блувштейн (дівоче прізвище – Капланська), народилася в Одесі в 1860-х роках. У неї було двоє братів – Григорій і Яків. Григорій Капланський, старший брат, був відомим пульмонологом. До Революції він жив у Швейцарії і, казали, мав там власний медичний центр. Він займався політикою і приїхав в Росію «робити революцію». Сім’ї в нього не було. В радянські часи Григорій був головний лікарем однієї з міських лікарень Одеси. Він помер у середині 1930-х років. Інший брат, Яків Капланський, народився і жив в Одесі. Він працював бухгалтером. Його дружина Марія Капланська [дівоче прізвище – Подрайська] була викладачкою в Одеській консерваторії. У них був син на ім’я Толя. Яків Капланський відійшов в інший світ в Одесі в середині 1950-х років.

Бабуся розповідала, що в будинку була прислуга. Під час Революції до їхньої поварихи, яка спала на антресолі, приходив матрос, з голови до ніг обвішаний гранатами та зброєю. Він залишався на ніч, і всі побоювалися, що гранати можуть рвонути.

Бабуся запам’яталася мені худенькою і тихенькою жінкою, яка постійно поралася в хаті. Вона дуже смачно готувала. Не знаю, де бабуся Гітлія вчилася, але якусь освіту точно мала. Інколи вона говорила з моєю мамою на їдиші, але також знала російську. Мені важко сказати, наскільки релігійною була бабуся Гітлія, але вона завжди ретельно готувалася до Песаху і виймала на свято спеціальний посуд. Вона готувала святкову їжу і купувала мацу. У синагогу вона ходила не часто. Якось, коли я був маленьким, вона повела мене туди, щоб показати дім молитви. Бабуся сильно хворіла, і ми доглядали за нею багато років. Вона відійшла в 1939 році та була похована біля чоловіка. Не знаю, чи відповідно до єврейського ритуалу. У дідуся з бабусею було дві доньки – Клара та Броніслава. Старша з них, Клара, померла в молодому віці ще до Революції. Броніслава вижила.

Моя мама, Броніслава Фабрикант (дівоче прізвище – Блувштейн), з’явилася на світ в Одесі в 1896 році. Після втрати старшої доньки її батьки спрямували всю свою увагу на мою маму. Мама закінчила приватну загальноосвітню школу. Вона з дитинства захоплювалася театром. Батьки часто водили її на опери, і оскільки мама мала гарний голос, то полюбляла співати оперні арії вдома. У 1921 році мама вступила до Одеського медінституту, а в 1922 році вийшла заміж.

Мій дідусь по татовій лінії, Наум Фабрикант, народився у 1860-х роках у Пінську [теперішня Білорусь]. Він отримав початкову освіту. На початку 20-го століття дідусь та його велика родина переїхали у місто Вознесенськ, що в Миколаївській області. Він був кравцем і почав там власну справу. Сімейна легенда гласить, що його нарекли Фабрикантом, коли він відкрив швейну майстерню. Дідусь також мав у власності весільний зал, який він здавав в оренду. Я так і не зустрівся з дідусем Наумом, тому на цьому мої знання про нього закінчуються. Моя бабуся по татовій лінії, Шіфра Фабрикант (не знаю її дівочого прізвища), була швачкою у швейній майстерні. Дідусь і бабуся померли у Вознесенську ще до Великої Вітчизняної війни [2]. У них було п’ятеро дітей: три доньки і два сини. Усі народилися у Вознесенську.

Старший брат мого тата, Шмілік, народився у 1888 році. Він працював кравцем у сімейній майстерні. На початку 1930-х років він приїхав в Одесу і певний час жив з нами, поки не одружився з жінкою на ім’я Геня. Вони отримали квартиру в Барятівському провулку. Шмілік був першокласним закрійником. Вони з дружиною працювали на Одеській швейній фабриці ім. Воровського [3]. Дітей у них не було. Їм не вдалося виїхати з Одеси під час Великої Вітчизняної війни. Шмілік був інвалідом, тобто не призовним. Після війни сусіди нам розказали, що на початку окупації радянська контррозвідка підірвала будинок на вулиці Маразлієвській, де знаходилась штаб-квартира румунського командування. Щоб відімститися за вбитих солдатів, румуни видали наказ про страту цивільних. Вони затримували і вішали всіх, хто потрапляв їм під руку, незалежно від національності. Під гарячу руку потрапили і Шмілік з Геньою.

Татова сестра Клара з’явилася на світ у 1900 році. Ще в молодості Клара переїхала до Одеси. Вона вийшла заміж за єврея Григорія Городецького. Він був бухгалтером. У 1922 році в них народилася донька Ніна. Під час війни їхня сім’я виїхала в Центральну Азію, а потім повернулася в Одесу. Чоловік Клари помер незабаром після війни. Тітка Клара працювала адміністратором в готелі «Червона» [рос. гостиница «Красная»]. Мої батьки чомусь не підтримували зв’язків з цією частиною родини. Мені лише відомо, що Ніна закінчила медінститут і стала лікарем. Тітка Клара померла в Одесі у 1960 році та була похована на єврейському кладовищі.

Ще одна татова сестра Катерина народилася у 1906 році. Після закінчення школи тато привіз її в Одесу. Вона жила з нами, поки не вийшла заміж за єврея Натана Сліпого. Він працював слідчим у Вапнярці [біля Одеси]. У 1932 році в них народився син Віля, а в 1936-му – донька Свєта [Світлана]. Незадовго до війни Натана перевели в обласну прокуратуру, і вся сім’я переїхала до Одеси. Пам’ятаю, що Натан підробляв, читаючи на підприємствах лекції про шпіонаж. У нього було безліч буклетів і брошур на цю тему, які я любив переглядати. Тітка Катерина була домогосподаркою. Під час Великої Вітчизняної війни їхня сім’я виїхала в Ташкент, де Натан обіймав високу посаду – республіканського прокурора. Коли вони повернулися до Одеси, його призначили начальником слідчого відділу обласної прокуратури.

Віля захоплювався спортом і закінчив кафедру фізкультури Одеського педагогічного інституту. Працював за фахом в медучилищі, одружився і мав сина. Свєта закінчила медінститут і стала гінекологом. Вона вийшла заміж і також мала сина. Натан Сліпий помер у 1980 році. У 1982 році тітка Катерина з дітьми та їхніми сім’ями виїхали в Австралію. Вона відійшла у Мельбурні у 2000 році. Її діти та внуки займаються бізнесом. У них власні будинки. Ми час від час переписуємося.

Татова сестра Євгенія народилася у 1902 році. Вона вийшла заміж за єврея Якова Богомольського. Він був чоботарем, а вона домогосподаркою. У 1922 році з’явилася на світ їхня донька Ніна. Під час війни вони евакуювали в Ташкент, а після війни знову повернулися в Одесу. Ніна закінчила філологічний факультет Одеського університету та вийшла заміж за Єфима Патлажана. У них була донька Лєна. Після закінчення історичного факультету Єфим захистив кандидатську, а потім докторську дисертацію [див. радянські/ російські наукові ступені] [4]. Пізніше його призначили завкафедрою в Івано-Франківському педагогічному інституті. Ніна працювала вчителькою у школі. Тітка Євгенія з чоловіком переїхали до доньки в Івано-Франківськ. Там вона і померла у 1990 році. Донька Ніни з чоловіком переїхали до Німеччини наприкінці 1990-х років.

Мій батько, Єфим Фабрикант, народився у Вознесенську в 1892 році. Він закінчив загальноосвітню школу. Під час Першої світової війни його призвали в армію, де він став санітаром. Після Революції він приєднався до Червоної армії. Йому там жилося непогано. Його навіть відправили на навчання в Одеський медичний інститут. Тато був досить мовчазним і не любив ділитися своїми емоціями навіть з рідними. Особливо не любив говорити про минуле. Єдине, що мені відомо, – це те, що після закінчення інституту тато залишився працювати на кафедрі Бухштаба – відомого одеського лікаря. Батько був його улюбленим студентом. Під час навчання тато винаймав кімнату в квартирі маминих батьків. Так вони і познайомилися.

Батьки розписалися у 1922 році і жили з бабусею Гітлією. Я народився в Одесі 1 січня 1923 року. Коли я був маленьким, мене няньчила татова сестра Катерина, яка в той час жила з нами. Потім я займався з фребелічкою [5], яка жила через квартал від нашого дому. Вона навчала мене і ще кількох дітей музики. Заняття були такими нецікавими, що ми заледве терпіли їх.

Повернутися вгору

Дитинство

Я навчився читати ще до того, як пішов до школи в 1931 році. Мої батьки довго радилися зі знайомими щодо вибору школи і врешті зупинилися на найкращій – школі №37 [6], хоча вона була досить далеко він нашого дому, на вул. Короленка, 24. Батьки давали мені гроші на транспорт, але я, натомість, сідав на буфер трамвая №1, який довозив мене майже до школи. Вчився я непогано, хоча не мав усіх «відмінно». У мене було багато друзів. Усі ми, хлопці, захоплювалися [Джеймсом] Фенімором Купером [(1789-1851): американський романіст] та Александром Дюма [(1802-1870): французький романіст і драматург] і часто вдавали героїв з їхніх книг. У нас були свої герби, мечі і томагавки, і ми билися, наче мушкетери або індіанці. У кожному районі міста була своя компанія. Так склалося, що в моїй компанії опинилися діти вчителів: Надя Маєвська, Алла Гурченко, Серьожа Авксентьєв. Був у мене ще один друг, Анатолій Ірбін, дуже розумний хлопчина. Після сьомого класу він переїхав до Києва.

Деяких вчителів ми не любили, наприклад, Ксенію Іванівну на прізвисько Ксендза. Ми завжди робили їй різні пакості. Натомість, вчитель фізики Анатолій (не пам’ятаю його по батькові) був дуже хорошою людиною. Ми всі вишукували в популярних журналах підступні запитання і ставили йому. Коли він не знав відповіді, він казав: «Діти, я цього не знаю. Подивлюся вдома і на наступний раз поясню». Під час наступного уроку він справді пояснював, але ми вже мали напоготові нову підбірку запитань. Тим не менше, ми чудово знали фізику.
Був у нас цікавий вчитель української мови: шикарний чоловік, великий, з круглою головою. Він перекладав Беранже [П’єр-Жан Беранже (1780-1857): французький поет] на українську і завжди зачитував ці вірші на уроках, а в кінці швиденько задавав домашнє завдання. Наступного разу приходив на урок, перевіряв домашку хвилин десять і знову починав цитувати вірші.

Ми обожнювали вчительку географії, Єлизавету Костянтинівну Дікоїну. Настільки любили її, що всім класом (людей 25) ходили до неї в гості на дні народження. Ми зберегли цю традицію, навіть коли вона перейшла викладати в університет. Після її смерті ми навідувалися до її дітей. Зараз нас залишилося мало. Цього року зібралося лише семеро.

Німецьку ми ненавиділи і взагалі не знали. Був у нас маленький такий німець, який постійно бурмотів собі щось під ніс. Вчителем математики був Павло Іванович, інвалід Першої світової війни. Він втратив ногу на війні, був низького зросту та похилого віку, мав пожовтілі від паління вуса. Він часто злився на бідних учнів і гримав своєю палицею по столу, вигукуючи: «Ви, телепні, нічого не знаєте!» Проявів антисемітизму в школі не було.
Моя мама працювала кардіологом у двох санаторіях в Одесі: санаторії Чкалова і санаторії НКВД [7] імені Дзержинського [8]. Нам давали кімнату на все літо на узбережжі, і ми там жили. Пам’ятаю, що мама завжди нарікала, що її змушували читати політінформацію медсестрам і санітарам. Вечорами вона зубрила історію Всесоюзної комуністичної партії більшовиків [з 1952 року – Комуністична партія Радянського Союзу], читала газети і робила конспекти. Оскільки мама серйозно ставилася до роботи, вільного часу в неї залишалося мало. Мамуся обожнювала, коли до нас приходили гості. Вона гарно співала, мала дуже приємний голос, знала всі арії з «Євгенія Онєгіна» [опера Чайковського за однойменним романом Пушкіна]. У батьків були друзі – представники медичної професури різних національностей. Батько інколи займався приватною практикою. До нього зверталися пацієнти за рекомендаціями друзів.

Повернутися вгору

Роки війни

Арешти 1937 року [під час так званого Великого Терору] [9] не зачепили моїх батьків. Вони ніколи не обговорювали цю тему зі мною. Ніхто з наших знайомих також не постраждав. Арештували лише дві сім’ї з нашого двору. У 1938 році Стражеско, терапевтичний гуру тих часів, запросив мого батька в Київ, де йому присвоїли звання професора. Ми з мамою залишилися в Одесі, але я часто приїжджав до тата в Київ. Ми поміняли дві з наявних у нас чотирьох кімнат на квартиру в Києві, щоб татові було де жити. У батька був друг в Києві, теж поважний професор (не пам’ятаю його імені). Його несподівано арештували. Батько ходив у слідчі органи дати гарантію, що професор своя людина. На диво, йому повірили, і друга звільнили. Незабаром після того ми з татом поїхали до нього в гості. Професор був філателістом і подарував мені альбом з марками. Від нього я на все життя перебрав пристрасть до колекціонування марок.

Як тільки СРСР починав якусь військову кампанію, батька одразу забирали в армію. Він брав участь у військових операціях з анексії Західної Білорусі та Західної України [див. Анексія Східної Польщі] [10] і Молдови [11], а також у війні з Фінляндією [12]. Він мав звання полковника і був головним терапевтом армії.

18 червня 1941 року у нас був випускний вечір у школі, а 22 червня я мав їхати в Київ вступати до інституту. Вдома велися запеклі дебати щодо мого навчання: я хотів вчитися на кіносценариста, оскільки ще змалку любив писати і відвідував літературний гурток в Будинку піонерів [див. також Всесоюзна піонерська організація] [13], тоді як мої батьки вважали, що це все дурне, і хотіли, щоб я став інженером. Вони зупинилася на Київському авіаційному інституті. Мій потяг відбував ввечері, але о 6 ранку подзвонив тато. На весь будинок телефон був лише у нас. На той час у місті взагалі було мало телефонів. Єдине, що сказав мій батько: «Нікуди не відправляй Нолю [зменшувально-пестлива форма імені Арнольд]. Не можу сказати, чому. Нехай здасть квиток і залишається вдома». О 10 ранку я пішов до залізничних кас на вулиці Карла Маркса повернути квиток. Коли я вийшов, побачив натовп людей, що зібралися біля репродуктора. Я зупинився і почув промову Молотова [14] про початок Великої Вітчизняної війни.
Батька мобілізували в перший же день війни. Він служив у військах, які обороняли Київ. Вони відступали до міста Пирятин, і там штаб Західного фронту потрапив в оточення. Командувач загинув. Вцілілі, серед яких мій батько, знайшли прихисток у глибокому яру, але німці їх і там оточили. Тато та кілька інших офіцерів застрелились, щоб не потрапити в полон. Про це нам з мамою розказали свідки – інші лікарі, яких взяли в полон. Німці змусили їх працювати на них за фахом, і таким чином їм вдалося вижити. Ми лише отримали повідомлення про те, що батько «пропав без вісти». Я досі не маю офіційного підтвердження смерті тата. Після війни і пізніше я подавав запити в Головне управління медицини Москви, але вони відповіли, що за їхніми даними Єфим Фабрикант «пропав без вісти». Жодної іншої інформації про нього в них немає.

Санаторій, в якому працювала мама, перетворили на лікарню з перших днів війни, і мама там днювала та ночувала. Я тим часом копав окопи, укріпляв підвали, заклеював вікна папером, щоб скло не вибивало під час повітряних рейдів. Насправді, авіанальотів, як таких, ще не було. Лише літали трасуючі кулі ночами. Інколи я ходив до Наді Маєвської, з якою ми дружили. Ми виходили на балкон і бачили, як стріляють зенітки.

3 липня знайомі хлопці почали отримувати повістки. Мене теж не обминуло. 22 липня, в день першого бомбардування Одеси, нас, новобранців, зібрали в портклубі, вишикували в колони десь о 16:00 і повели в порт. Батьки прийшли нас проводжати. Я взяв з собою все, що входило в перелік воєнкомату: ложку, казанок, спідню білизну, рушник, мило і зубну щітку. Прихопив також кілька книг на військову тематику, які я купив у книжному магазині на вулиці Дерибасівській одразу після початку війни. Пізніше виявилося, що вони були написані принаймні для командувача армії або командира дивізії, тому я їх викинув.

У порту ми сіли на корабель «Фабріціус», який там залишався до 8-ї вечора. Поблизу стояв крейсер «Профінтерн», який мав супроводжувати кораблі з Одеси. Зненацька німецькі бомбардувальники почали скидати бомби біля нас. Не пам’ятаю, щоб мене охопив страх. Ми просто з цікавістю спостерігали за тим, що відбувалося. Бачили, як бомби вибухали на Приморському бульварі. Я бачив, як бомба поцілила в будинок моєї майбутньої дружини Наталі Ямпольської на вул. Гоголя, 7. Її батько був на роботі, а вона з мамою пішла провідати хворих друзів. У квартирі залишилися мамина тітка Міла і домробітниця. Вони й загинули. Усі їхні речі були знищені вогнем. Батько Наташі працював в обласному управлінні охорони здоров’я. Там їм дали кілька лікарських халатів, постільну білизну і талони на евакуацію, оскільки їм не було де жити.

«Фабріціус» доправив нас (чоловік 200) до Херсона за одну ніч. Там ми пересіли на інший, менший, корабель і почали ночами підніматися вгору по Дніпру, ховаючись вдень біля берега, щоб нас не було видно. Настрої були патріотичні: всі вважали, що потрібно битися, потрібно воювати. Добралися ми до Дніпропетровська, і я потрапив у 56-й гаубичний артилерійський полк. Ми помилися, переодягнулися у форми, спакували свій цивільний одяг у мішки і віддали їх на зберігання. Нам тоді сказали: «Коли будете демобілізовуватися, ми їх вам повернемо». Дали нам скребки і відправили чистити коней. Боявся я, особливо кобил, які били задніми ногами, боявся близько до них підходити. Наш старшина був неграмотним. Одразу було видно і чути, що з села. Він вишиковував нас ввечері і казав: «Плювать мені, що ви вчені. Кобилам хвости все одно будете мити!» Кілька днів ми вичищали стайні та розвантажували баржі в порту. Потім нас відправили копати окопи та протитанкові рови. Нарешті, в один прекрасний день, нам видали гвинтівки, хоча ніколи не вчили стріляти, і відправили на оборону Дніпропетровська.

Ми жодного німця так і не бачили в тих окопах. Чули кулеметні черги і свист куль, що пролітали над головами. Але коли виглядали з окопів, нікого не бачили. Нам наказали стріляти в тому напрямку, от ми й стріляли. Безглуздо якось то все було. Дехто (я це бачив на власні очі) чіпляв білу тканину до штиків і біг через поле здаватися німцям. Командир казав нам, що вони дезертири і їх потрібно розстрілювати, але ніхто в них не стріляв. Ми були ще зовсім юні. Взагалі не розуміли, що відбувається. До того ж, ніхто не вчив нас стріляти.

20 серпня нас зібрали і повели через Дніпропетровськ в тил. Всю ніч ми йшли і на ранок прийшли в якийсь ліс. Весь цей час нам не давали ні їжі, ні води. Поблизу було кукурудзяне поле. Ми запікали кукурудзу і на цьому виживали. Наші офіцери, ми це відчували, самі не знали, що робити. Потім вночі нам раптом наказали збиратися. Коли ми вже відійшли від табору на досить велику відстань, то побачили, що його почали бомбити: якимось чином німці дізналися, що ми там були. Ми відступали. На станції Лозова нас посадили в вантажний потяг, який прямував на південь.

У Маріуполі нам дозволили вийти з потяга розім’ятися і вперше видали сухий пайок. Дивний, правда: оселедець і сало – це все, без хліба. На станції я зустрів знайомого з Одеси. Він сказав, що моя мама теж була на станції в одному з ешелонів, але часу її шукати в мене не було. Я просто тішився, що їй вдалося евакуюватись. До речі, ще в Одесі ми з мамою домовилися, що я буду писати її знайомій в Златоусті на Уралі, а та переправлятиме листи мамі.
Перший лист від мами я отримав таким способом наприкінці грудня 1941 року. Вона написала, що виїхала з Одеси разом з сім’єю свого дядька Якова Капланського. Коли професура консерваторії готувалася до евакуації, на прохання мами його дружина Марія добула талони на евакуацію і для моєї мати та тітки Белли, колишньої дружини двоюрідного брата мами, Романа Блувштейна. Він кинув дружину ще до війни. Оскільки мамі Белла дуже подобалася, вона вирішили нею опікуватися. Белла жила в нашій квартирі. Мама, звичайно ж, не могла її покинути. Роман залишився в Одесі та загинув під час окупації. Моя мама, Белла і сім’я Якова певний час жили в місті Джалал-Абад, що в Киргизстані. Мама працювала в місцевому госпіталі. Сім’я дядька Якова переїхала в Ташкент, оскільки його дружина отримала роботу в тамтешній консерваторії. Їхній син Толя закінчив танкове училище, пішов на фронт і там загинув.

Наш потяг прибув у село Абінська [з 1963 року – місто Абінськ, Росія]. Нас поселили на футбольному полі. Потім нам повідомили про наказ Сталіна відкликати з фронту всіх юнаків, які мали повну середню або незакінчену вищу освіту, і відправити їх на навчання в офіцерські училища. Нас посортували. Я потрапив у групу, яку відправили в П’ятигорськ, де формувалася 68-а окрема морська стрілецька бригада. Мене записали в мінометне відділення стрілецької роти 50мм мінометів. Це була така собі велика жаба, яка не розбиралась. Відповідно, її потрібно було нести на плечі, а важив міномет 12 кг. Також потрібно було таскати коробки з мінами – по вісім снарядів у коробці, вага кожного – 800 грам. Ми всі, навіть наш командир, тягали їх за собою. Наше відділення складалося з п’яти людей: командир, три піднощики снарядів і навідник. Так сталося, що я був навідником. Почали нас навчати мінометній справі. Рота стояла під горою Машук [Примітка редактора: Гора Машук досить низька (993м), знаходиться біля П’ятигорська. У російській історії вона відома як місце дуелі та смерті великого поета Лермонтова [15]]. Прийшла зима, і нас почали вчити ходити на лижах. Ми піднімалися вверх по схилу до могили Лермонтова, а потім, хто як – на лижах або на дупі, спускалися вниз.

Наприкінці грудня 1941 року нашу бригаду відправили в Ростов. У наших рядах було 50 відсотків досвідчених моряків, а всі інші – зелені, як я. Офіцери всі були колишніми моряками. Наприклад, командир нашої бригади був підводником, який майже не розумівся на сухопутних операціях. Він навіть не навчив нас окопуватися, через що ми пізніше мали багато проблем. Наш потяг зупинився на станції Батайськ біля Ростова, і хтось рознюхав, що там була якась цистерна зі спиртом. Ми взяли парусинові відра, з яких напоювали коней, і наповнили їх спиртом. Виявилося, що це був отруйний технічний спирт. Багато з наших померло від отруєння. Я ще тоді не пив, і це врятувало мені життя. Ми ходили в патрулі, охороняли штаб округу і рили окопи навколо Ростова.

Ми були в резерві 56-ї армії до березня 1942 року, коли прийшов наказ передислокуватися. Ми йшли ночами, спали в стайнях, сараях або просто на гної, бо він був теплим. Так ми дійшли до села Колесніково на берегах річки Міус, шириною 12-15 метрів і глибиною до 8-9 метрів. На той час вона була замерзлою. За річкою знаходилася заплава, яка розливалась весною, а далі висоти, де сиділи в окопах німці. Перед нами височіла гора 101 – найвища і найважливіша, оскільки вона прикривала напрям на Донбас [Донецьк].

Командувач Південного фронту Будьонний вирішив обрадувати радянський народ на 8 березня, День жінок. Ще до війни була така традиція робити всякі блага на свята, от вони й вирішили, не обдумавши, перенести цю традицію у військову сферу. План полягав в тому, щоб здійснити наступ 1 березня і взяти висоту 101, місто Матвіїв Курган, Таганрог, а потім підійти до німців з тилу, з моря. 7 березня прийшов наказ починати наступ. Артилерія на той час ще не підійшла, взагалі не було артпідготовки. Ми по льоду перейшли річку Міус до світанку, зайшли на поле і почали повільно просуватися вперед. Попереду йшла піхота, потім стрілецькі загони, а наша мінометна рота рухалась десь метрів 200 позаду. Ми підійшли десь на 400 метрів до підйому, коли німці почали стріляти. Раніше вони нас не бачили, бо було ще темно. Камуфляжів на нас не було: офіцери були одягнені в куртки з овчини, солдати – в шинелі, моряки – в чорні шинелі, що робило з них чудові мішені серед засніженого поля. Як і в багатьох інших солдатів, у мене не було чобіт, лише короткі черевики з обмотками. Німці спочатку обстрілювали нас мінами, а потім пустили кулеметний вогонь. Пізніше я дізнався, що середня щільність ружейно-кулеметного вогню в хвилину становила 10 куль на погонний метр фронту. Ось через яку стіну ми пробиралися.

Коло підошви гори лежав маленький хутір, всього лише кілька хат. Ми ідентифікували серед них кулеметне гніздо та гармату і знищили їх за допомогою мінометів. Ми почали підніматися вверх по схилу. Біля мене йшов санінструктор з двома санітарами. Останні зносили поранених вниз. Санінструктора поранили, і командир роти наказав мені забрати його сумку. Тієї ж миті уламок снаряда поцілив у мій міномет і пошкодив його. Командир наказав мені кинути міномет і перев’язувати поранених. Їх було дуже багато. Я перев’язував, кого міг, а так солдати допомагали один одному. Ми вже вилізли майже на сам верх, до ходів сполучення німців. У траншеї поблизу вибухнула міна, і уламки потрапили мені в ноги. Кров просочувалась через обмотки. Мене перев’язали та евакуювали вниз до хат. Там ми чекали на вози з медсанроти. Німці накрили хутір артилерійським вогнем. Мене контузило. Кров почала юшити з вух, носа, горла, зуби повибивало. Я ледь не втратив свідомості, але вижив. Приїхали вози і забрали нас в медсанроту. Звідти мене відправили в госпіталь в Ростові.

Будучи в госпіталі, я дізнався, що нашим військам так і не вдалося захопити висоту 101, оскільки німці застосували танки і літаки для оборони. Більша частина особового складу моєї бригади загинула. Нас було 4 400, а вижило лише 2 000. Я довго лежав у госпіталі. Мені робили переливання крові, вливали фізіологічний розчин, адже я втратив багато крові. Я лежав у ліжку. До мене прикріпили якісь дві гумові трубки зі шприцами на кінцях, через які вводили в ноги ліки. Ноги набрякли. Мав я також великі проблеми з зубами: передні зуби були повністю розхитані; щоб укріпити їх, в ясна вставили металеві шини, але вставили погано, ясна почали кровоточити. Шини змушені були забрати, і зуби так і не укріпились. Поки лежав у госпіталі, зі мною трапився цікавий епізод. Справа в тому, що над моїм ліжком висів репродуктор, який завжди був увімкненим. Той шум доводив мене до сказу. В перший же день, коли я спромігся встати з ліжка, я зірвав його зі стіни. Прийшов політрук госпіталю, і мене ледь під суд за це не віддали, але якось вдалося викрутитися.

Наприкінці квітня 1942 року (було вже тепло), я одужав і повернувся в свою бригаду. По дорозі зупинився на ніч в перевалочному пункті на вершині пагорбу. Там стояли палатки і літаки У-2 неподалік. Якісь дівчата з медсанбату нашої бригади співали пісню «Милая, ты услышь меня». Та так жалібно співали, що ця пісня назавжди закарбувалася в моїй пам’яті. Після війни, під час зустрічі ветеранів, я все розпитував жінок, хто тоді співав цю пісню, але так і знайшов тих дівчат. Нарешті добрався я до свого батальйону, а звідти мене вже як старшину направили в батарею 120мм мінометів. У моєму підпорядкуванні було відділення розвідки, і мені вручили стереотрубу. Я мав сидіти на спостережному пункті та вишукувати цілі. Як тільки знаходив ціль, повідомляв командиру, а він вже визначав координати, дальність, кут та інші дані. З цією стереотрубою я провоював майже всю війну. Коли вона зламалася під час бою, одразу видали нову.

Сталося так, що ми якраз стояли в обороні біля тієї ж висоти 101, а за нею кожного дня з’являвся якийсь дим. Потім ми дізналися, що це був дим від обстрілів. Як виявилося, німці з Таганрога пускали бронепоїзд, і він періодично стріляв. Ми його засікли і накрили своїм вогнем. Більше він не з’являвся. Але назагал, все було спокійно. Німці нас не чіпали. Ми жили в землянках. Дров не було, то ж ми придумали такий спосіб обігріву: брали цеглу, вимочували її в бензині та підпалювали в чавуні. Довго вона так горіла, наповнюючи землянку теплом. Освітлювали ми своє тимчасове житло саморобною лампою, виготовленою зі сплющеної гільзи. Збоку робили дірку, через яку заливався керосин. У звужену частину закладали шматок шинелі, який виконував функцію ґнота. Такі лампи пускали багато кіптяви, але служили за призначенням.

Годували нас добре: пшоняна каша, інколи м’ясо і по 150 грам горілки кожного вечора. Це номінально, а по факту було більше. Обманювати тили вважалося нормою. Кожного дня потрібно було подавати запит на певну кількість пайків. Загиблих просто залишали в списках, а їхні пайки розподілялися між всіма. Офіцери отримували додатковий пайок. Я як старшина отримував додатково печиво, цукор і тютюн.

Солдатам давали махорку. Ми крутили так звані козячі ніжки зі шматків газети. Сірників майже не було, і ми прикурювали за допомогою кресала. Позичали у медсестер вату і марганцівку, просочували вату марганцівкою і висушували. Потім клали шматок такої вати на кресало, і він одразу загорявся від іскри. Отак і прикурювали. Спочатку я не пив і не курив. Обмінював свою порцію горілки на цукор, але в окопах холодно було, мерзнув страшенно. Інші курили і пили і нормально себе почували. То ж я теж почав, і тоді стало мені легше.
Щодо одягу, в нас була тепла байкова спідня білизна (сорочка і підштанки), гімнастерка, а зверху шаровари. Спочатку ми носили безкозирки, але потім нам видали зимові шапки, під які ми одягали в’язані шапочки. Ще у нас були шинелі, під якими ми носили в’язані з овчини безрукавки. Вони добре гріли. Черевики з обмотками, в яких я ходив до 1943 року, взагалі не захищали від холоду. Одна лиш морока з тими обмотками. Десь розмотається (а кожна мала довжину два метри), потім лише повзаєш, шукаєш, назад замотуєш. Дозвілля – це був час історій. Старші солдати розказували байки про свої любовні походеньки на фронті. Вихвалялися, хто як міг. Ми часто вголос зачитували листи з дому, адже всім було цікаво, що відбувалося в тилу.

Коли німці форсували річку Дон і вже майже підходили до Сталінграда, поступив наказ відступати в сторону Ростова. До міста залишалося кілометрів 60-80. Німці йшли за нами. За кілька кілометрів від нас були викопані окопи для оборони. Ми ледь встигли туди добратися, коли на нас пішли німецькі танки. Раптом повз нас пробігла зграя собак з толовими шашками, прив’язаними ременями до спин. До ременів був також прикріплений важіль, щось на кшталт антени. Як тільки собака зачіпав черево танка цієї антеною, танк вибухав. 30 танків із 40 було знищено таким чином. Інші відступили. Виявилося, що за нами була рота винищувачів танків (так називали цих собак). Жінки дресирували їх і годували лише під працюючим танком, щоб випрацювати умовний рефлекс. Шкода було тварин, але що поробиш. Принаймні, напад було відбито.

Коли ми прийшли в Ростов, щоб перетнути Дон, то застали неймовірне видовище: машини, коні, вози, трактори, комбайни, люди, худоба – всі намагалися перейти річку по двох переправах, які постійно бомбили німці. Вони скидали не лише бомби, але й простріляні порожні бочки, які так голосно свистіли, що здавалося, кожна летить саме в тебе. Притискаєшся до землі, ховаєшся, чуєш, як щось падає поблизу, чекаєш на вибух, але вибуху нема. Головна переправа – це був понтонний міст. Усі намагалися його пробігти якомога швидше. Бомби вибухали справа і зліва, піднімаючи цілі фонтани. Деякі люди падали в воду, аж страшно було дивитися. З горем пополам, нам таки вдалося перейти Дон.

На протилежному березі, пройшовши кілька кілометрів в напрямку Батайська, ми зайняли оборонні позиції. Мій спостережний пункт знаходився на даху будинку в найближчому селі. Я оглядав територію навколо і на світанку побачив німців, які рядочком йшли зі сторони Батайська. Я повідомив командира батареї, він доповів вище. Тим часом німці наткнулися на нашу бойову охорону, почалася перестрілка. Через півгодини приїхала група німецьких мотоциклістів, десь людей десять, по два кулемети на кожному мотоциклі. Продовжувати чинити опір було безглуздо, тому нам наказали відступати. Але куди? Залишався лише напрямок плавнів, вкритих очеретом, осокою, з водою по пояс. Я якраз пробирався через очерет зі своєю стереотрубою, коли раптом відчув, як щось вдарило мене по руці. Стереотруба випала з рук, хтось її підхопив. Вся рука була закривавлена. Виявилося, що куля поцілила мені в руку і пошкодила сухожилля між великим і вказівним пальцями. Це було дріб’язкове поранення, і за інших обставин не було би потреби в госпіталізації. Але рану мені перев’язали в воді, напевно, брудним бинтом, і рана загноїлася. Десь півтора місяця я мучився з рукою. Ми продовжували відступ. Нарешті, мене відправили в лікарню біля Тбілісі [теперішня Грузія]. Там швиденько полікували мою руку і звідти відправили в училище артилерійської інструментальної розвідки у місті Манглісі біля Тбілісі.

Це був дивізіон військово-піхотного училища у Махачкалі, яке навчало геодезистів та інженерів-розраховувачів, тобто спеціалістів, які могли зняти місцевість і зорієнтуватися за допомогою теодоліта і стереотруби. Коли я закінчив училище в середині вересня 1943 року, мене відправили на передову в 55-у гвардійську дивізію, 66-й гвардійський стрілецький полк під командуванням одесита Главацького. Наша дивізія мала вийти на Таманський півострів [Західний Кавказ між Азовським і Чорним морями] і до Керченської протоки [яка з’єднує Чорне та Азовське моря]. Там багато озер, боліт, заростей очерету і каналів. Кизилтаський лиман [один із численних лиманів Азовського моря] відділений від моря косою, на якій нам потрібно було висадитися, щоб відрізати відступ німцям по косі. Ми успішно висадилися. Німці нас не помітили і почали відступати, аж раптом наткнулися на нас. Під час бою щось сталося з рацією, яка тримала зв’язок зі штабом армії. Потім командир армії Петров послав літак, який скинув нам записку: «Ми не знаємо, де ви. Позначте якось свій передній край». Ми виклали лінію вздовж передової білими ганчірками та іншими предметами, які були під рукою. Німців ми стримали і залишалися там спокійно до кінця жовтня.

4 листопада нас висадили навпроти Чушки – це коса, якою закінчується Таманський півострів. Ця територія називалася Мала Земля. Я залишився з артилерією на суші. Почав передавати дані про цілі, і мені це добре вдавалося. Не знаю, як я це робив. Звичайно ж, нас вчили робити розрахунки в училищі, але тут важливішу роль відігравала інтуїція. Наші війська захопили частинку Керченського півострова, але в німців була дуже хороша лінія оборони, тому вони нас зупинили, коли пройшли кілометрів дванадцять вглиб півострова. Попри все, ми були в бойовому дусі, напевно, завдяки політичній підготовці. У кожній роті був політрук, завдання якого полягало в тому, щоб вести з нами бесіди, розказувати нам, що робити і як, пояснювати, за що і за кого ми воювали. Це робилося не задля формальності і позитивно впливало на солдатів, піднімаючи їхній настрій і формуючи відчуття єдності. Ми рушали в бій зі словами «За Сталіна, за Батьківщину, вперед!» Звичайно ж, були дезертири. Якось нашу бригаду вишикували літерою П, і двох людей розстріляли за дезертирство. Були й інші ситуації. Наприклад, ми отримали поповнення з азербайджанців. Вони взагалі не розмовляли російською і не хотіли воювати. Вони спеціально вживали якусь траву, яка викликала понос. Це було жахливо. Всі жадали їх позбутися. Їх відправили в медсанбат. Не знаю, що там з ними потім сталося. До нас вони не повернулися.

Я брав участь у десанті. Ввечері 9 січня ми вийшли в Азовське море. Вночі зненацька почався шторм. Наші човни і шхуни розкидало по всьому морю. Частина десанту зникла. Хтось потонув. Інших затягнуло в море. Їх знайшли аж два тижні потому. Я впав у воду. Моя стереотруба намокла. Вода була по груди, лише чотири чи п’ять градусів. Нас врятувало те, що берег був близько, було мілко. Коли я добрався до берега, один з командирів крикнув мені: «Кинь свою стереотрубу і бери кулемет. Берег кишить німцями. Нема кому відстрілюватися!» Я схопив кулемет і приєднався до інших. Нам вдалося відбити напад. У цьому бою Надя Лещина, дружина Главацького, яка несла службу разом з нами, проявила героїзм. З нами воювали моряки-штрафники. Коли німці кинули на нас танки, моряки почали відступати. Раптом Надя встала і вигукнула: «Хлопці, за мною! Вперед!» Морякам стало соромно, що їхня душа пішла в п’яти, а жінка не спудилася. То ж вони повернулися і відбили танкову атаку. За цей героїчний вчинок Надя отримала Орден Бойового Червоного Прапора [16].

У ті дні я подумував про те, щоб вступити в ряди Партії. Я поговорив з Захаровим, парторгом нашого полку, і він мене відмовив: «Якщо вступиш в Партію, тебе відправлять на саму передову, в найгарячішу точку. Загинеш за милу душу. Ми дуже тебе цінуємо. Ти нам потрібен тут». Нашу дивізію перемістили на станицю Вареніковська, щоб звідти передислокувати на інший фронт. Війська, намети, зброя, величезна кількість людей – все це перемішалося на цьому залізничному вузлі. І раптом серед цього скупчення людей і техніки вибіг, Бог знає звідки, заєць. Всі почали ганятися за ним, намагаючись накинути на нього шинель. Заєць втік. Сміху потім було, особливо коли в армійській газеті написали, що славнозвісна 55-а гвардійська стрілецька дивізія не змогла зловити одного зайця.

Потім ми воювали на Першому Білоруському фронті. Я брав участь в операції «Багратіон». [Примітка редактора: Білоруська операція радянської армії влітку 1944 року. Сили вторгнення налічували 1,7 млн. особового складу, 6 тис. літаків, близько 3 тис. танків і 24 тис. артилерійських установок.] Потім ми перемістилися до Бреста і зайшли на територію Польщі. Після захоплення Варшави наступ призупинили. Я собі подумав: ми наступаємо, війна закінчується, час подумати про життя після війни. Під час війни я активно переписувався з дівчатами, як і всі інші солдати. Ми часто отримували листи від дівчат з вкладеними світлинами і написами «Хочу познайомитися з молодим солдатом». Дівчата не мали конкретних імен чи адрес на початках. Все це організовувалось військовими. У мене була ціла добірка світлин різних дівчат з написами на кшталт «Нехай цей мертвий відбиток нагадує тобі про живу душу» або «Не згадуй, коли подивишся; згадай і тоді подивися». Була навіть одна дівчина з Далекого Сходу, але я написав дівчині з Одеси, яка мені дуже подобалася. На жаль, відповіді я не отримав.

З Польщі ми повернулися в Білорусь, а потім перемістилися в Литву. Наша дивізія однією з перших перетнула кордон з Пруссією і ступила на німецьку землю. [Східна Пруссія межувала з Литвою до війни. Після анексії країн Прибалтики (1940 рік) цей кордон став радянсько-німецьким. Після війни Східна Пруссія була поділена між Радянським Союзом і Польщею.] На кордоні був стовп з написом «Ось вона, фашистська Німеччина!» Звичайно ж, та Європа сильно відрізнялася від тієї, з якої ми прийшли. Я порівнював будинки в Пруссії з хатами, які я бачив у Білорусі. Я навіть сфотографував один будинок у Пруссії, настільки сподобався мені проект. Коли ми зайшли в Німеччину, нам дозволили надіслати додому трофеї. Всі почали шукати, щоб таке відправити додому. Я вислав мамі халат, тканину, ще якесь дрантя. Багато будинків були порожніми. Особливо солдати полювали на годинники. Інколи вони зупиняли на вулиці німця і казали: «Uhr, Uhr [годинник німецькою], знімай!» У мене їх було десь 16. У нас навіть була така гра «Ну що, махнем, не дивлячись!», коли ми обмінювалися годинниками. У Радянському Союзі годинник був предметом розкоші. Деяким солдатам було байдуже до трофеїв, тоді як інших охопила жадоба. Ця ситуація зіграла роль лакмусового папірця. Одразу було видно, хто є хто.

Під час війни стосунки між людьми нічим не відрізнялися від мирних часів. Якщо людина була поганою, то її не любили. Ми це дуже добре відчули, коли такий собі Александров замінив нашого командира Главацького. Все одразу помінялося в полку. Александров до того постійно сидів в тилу і відповідав за формування маршових рот, але наприкінці війни потреби в цьому вже не було, і його призначили командиром полку. Він приїхав у Пруссію зі своєю дружиною, але при цьому був жахливим бабієм і мав кілька коханок. Відповідно, його дружина влаштовувала скандали кожного дня. На той час нам дозволили поселитися в квартирах. Мій ординарець знайшов мені помешкання на відстані півтора кілометра від місця дислокації нашої частини. А потім почали піднімати тривогу кожнісінької ночі. Виявилося, що Александрову не було чим зайнятися після скандалів з дружиною, то ж він піднімав тривогу. Щоночі мені доводилося вистрибувати з ліжка і бігти в частину. Це було нестерпно! Усі його проклинали. Досі згадую про нього з відразою.

Десь в той же час в наш полк прийшла жінка-лікар. Її звали Валя. Не пам’ятаю її прізвища. Ми всі згадуємо її з теплотою в серці. Вона була стоматологом-техніком. Валя була дуже пишною жінкою. Навіть не було штанів її розміру, тому вона носила довгу спідницю. У неї було багато пацієнтів, анестетиків їй не давали. Щоб якось пом’якшити біль, вона лягала на пацієнта своїм великим бюстом. Ось така була в неї анестезія. Довгий час Валя була сама, на відміну від інших жінок, які шукали чоловіків на фронті. Потім вона закохалася в комбата Петруся. Якось вони кохалися вночі в землянці, і вона почала голосно стогнати. Німці почули це і почали стріляти. Ми ж були на передовій. Пізніше було розслідування: «Хто кричав? Чому?» Але ми її не видали, і справу згодом закрили.
У 1944 році я отримав лист від мами з Одеси. Вона повернулася додому, але в нашій квартирі жили інші люди. Поки вона намагалася виселити їх через рішення суду, вона жила в маленькій коморі в консерваторії (з цим їй допомогла Марія Подрайська). Потім звільнилася одна кімната в нашій квартирі, і мама переїхала туди. Нічого не залишилося. Меблі з червоного дерева, коштовності, речі дідуся – все це зникло. Мама знайшла лише мідну ступку та етажерку в сусідів. Вона купила чорний диван з церати за першу зарплату. Працювала заступником завідувача кардіологічного відділення в санаторії Лермонтова, який очолював професор Жигалов, один з найвідоміших кардіологів того часу в Одесі.

У Східній Пруссії командувач Західного та 3-го Білоруського фронту, генерал армії Іван Черняхівський видав єдиний наказ за всю війну – «Рятувати людей!» Командирів судили за порушення наказу і невиправдані втрати. У мене був хороший друг, Костя Бровін. Він був командиром стрілецької роти, за професією бухгалтер. Розумний такий, спокійний хлопчина був. Один солдат з його групи бойової охорони зник. Чи німці його викрали, чи він сам перейшов на їхню сторону – невідомо, але факт залишається фактом. Оскільки Костя був командиром, його віддали під суд і відправили в штрафний батальйон. [Штрафні батальйони були підрозділами Радянської армії, куди людей відправляли як покарання під час війни. Такі штрафбати використовувалися в найнебезпечніших місцях, на самій передовій, тобто по суті їх відправляли за певною смертю.] Костя загинув під час першого ж бою. Генерала Черняхівського смертельно поранили в Східній Пруссії у 1945 році. Це було найприкріше – померти в кінці війни.

13 січня 1945 року прийшов наказ наступати, коли ми взагалі до цього не були готові. Пізніше виявилося, що німці розгромили союзні війська в Бельгії, і ті звернулися за допомогою до Сталіна. [Остання масштабна контратака німців відбулася 5 січня 1945 року в Арденнах. Вона зазнала невдачі, і після того німці поступово відступали.] Щоб врятувати ситуацію, нам наказали наступати, хоча в нас не було достатніх запасів снарядів, було багато поранених і ніякого поповнення. Ми ледве пробили німецьку оборону біля Кенігсберга. Втрати були значними.
В кінці березня 1945 року, після боїв у Східній Пруссії, нас відправили в тил на перекомплектацію. Ми думали, що війна для нас вже закінчилася. Наш ешелон доїхав до міста Ліди в Білорусі. Ми заснули, а коли прокинулися зранку, виявилося, що ми перетинали Польщу. Нас перевели в 1-й Український фронт, який рухався до Берліна. 22 квітня ми вступили в бій біля міста Цоссен, де знаходився підземний штаб сухопутних військ Гітлера. Після бою ми почали шукати цікаві трофеї. Я, наприклад, прихопив карту Берліна, яка досі в мене.

У квітні ми зайшли в Потсдам, і почалося найгірше – вуличні бої. Я був з піхотою, оскільки артилерію не використовували, лише кулемети і гранати. 30 квітня 1945 року ми почали наступ на залізничний вокзал, де також була станція метро Шарлоттенбург. Це була триповерхова будівля, залізобетонна, з великими вікнами і дверима. Перед вокзалом знаходилася велика площа з низькою сталевою огорожею, в якій один прохід. Інших варіантів не було, то ж нам довелося відправляти людей через цей маленький прохід, але німецькі снайпери їх вбивали один за одним. Я попросив артилерію задимити площу, що вони й зробили. Ми захопили перший поверх, але не могли навіть виглянути звідти, бо німці стріляли і кидали гранати з другого поверху. Тоді я зробив найгероїчніший вчинок за всю війну: я попросив артилерійський вогонь прямою наводкою на себе. Артилерія почала обстрілювати другий поверх. Нам вдалося вижити, а от німців поперебивали. Ми обійшли навколо вокзалу – нікого не було!

Ми наступали далі. У німців цікаво підвали влаштовані: один підвал йде через весь квартал і по ньому можна добратися з одного кінця в інший. У підвали вели сталеві двері. Я спробував відкрити одні. Тільки відкрив, як раптом почув постріл. Я швиденько захлопнув двері. Хтось звідти стріляв. Якби не сталеві двері, з мене би нічого не залишилося. 1 травня зі мною стався ще один небезпечний випадок. Це сталося в підвалі приватного будинку. Коли ми прибули на місце, то побачили скупчення людей, аж раптом хтось вистрілив, і куля прострелила мою пілотку. Ми почали обшукувати людей і натрапили на худенького німця, який мав у кишені пістолет. Це єдина людина за всю війну, яку я точно знаю, що вбив. Я також взяв у полон одного солдата в німецькій формі, але вів виявився власовцем [17]. Він був пораненим. Ми перенесли його в підвал і залишили там до ранку. А коли зранку повернулися, то застали його повішеним. Він повісився на ремні на балці у сидячому положенні. Нікому не було його шкода. Ми погано ставилися до власовців.

2 травня, о 12 дня, Берлін капітулював. Для нас війна закінчилася. В цей день я після тривалої перерви (ще від грудня 1944 року) написав мамі лист. Я їй довго не писав, бо вважав, що щось мені занадто довго щастило і, швидше за все, мене все одно вб’ють, то хай вона краще звикається з думкою, що мене нема. Ось з таким настроєм я прожив останні місяці війни. Але потім щось переламалося всередині, і я почав вірити, що в мене все буде добре. Після капітуляції Берліна наш підрозділ пішов у напрямку до Праги, Чехословаччина. Ми якраз були на кордоні з Чехословаччиною, коли війна офіційно закінчилася. Вночі ми проходили мінне поле, йшли крок в крок, щоб не натрапити на міни. Аж раптом почули стрілянину десь далеко в тилу. Ми повернули голови і побачили трасуючі кулі. Це означало, що війна закінчилася – опівночі 8 травня.

Повернутися вгору

Після війни

Ми стали табором біля міста Ческа Ліпа. Наше життя там було мирним і спокійним. У нас були артилерійські навчання, але насправді ми просто байдикували і попивали пиво, яке було досить дешевим у Чехословаччині. Чехи до нас добре ставилися, постійно частували. По дорозі на навчання ми заїжджали в бар, нам давали бочонок пива. Ми їхали в поле, розгортали батарею, пили, їли і поверталися назад з порожнім бочонком. Нам дозволили брати трофеї у німців, але був особливий наказ, який забороняв забирати будь-що в чехів. Нам було нудно, то ж ми організували ансамбль пісні та танцю. У наших рядах був акордеоніст і хороші танцівники. Я співав і був керівником ансамблю. Так ми собі розслаблялися до кінця травня, а потім отримали наказ повертатися додому через територію Польщі. Разом з нами поверталися й інші підрозділи. Ми, піхота, майже не мали з собою трофеїв, тоді як інші везли з собою велосипеди, машини, дехто навіть їхав на каретах. Але на кордоні стояли спеціальні підрозділи, які здійснювали перевірки і забирали це все. Я привіз з собою годинники і марки. Я знайшов кілька альбомів з марками і прихопив їх з собою. Мій товариш взяв собі радіоприймач Telefunken.

До весни 1946 року я продовжував служити в Гродно, Білорусь, а в квітні я приїхав в Одесу в відпустку, разом з бойовим товаришем, набагато старшим за мене. Він був настільки рішуче налаштованим одружитися якомога швидше, що в перший же вечір, коли ми пішли на прогулянку по бульвару, він познайомився з дівчиною, і через три дні вони одружилися. Через шість місяців у них народилася дитина, але мій товариш був настільки простакуватим, що до нього навіть не дійшло, що він одружився з жінкою у тяжі.

Я приїхав в Одесу зустрітися зі своєю майбутньою дружиною Наташою Ямпольською. Ми зналися з дитинства, вчилися в одній школі, де вона була комсоргом [18], але вона жила в іншому районі міста. Наші батьки були знайомими і товаришували до війни. Наталя народилася в Одесі в 1920 році. Її тато, Євгеній Ямпольський, народився в сім’ї власника заїжджого дому в Одесі в 1891 році. Він вивчав економіку в Парижі. Повернувшись до Одеси, він працював у банку. Після революції батько Наташі працював бухгалтером у страховій компанії, до війни – у міському управлінні охорони здоров’я, а після війни – в обласному управлінні. Його сестра, Катерина Ямпольська, була революціонеркою: у 1918 році вона працювала в секретаріаті Леніна, знала його особисто. Вона вийшла заміж за головного редактора газети «Правда» [газета Комуністичної партії СРСР]. Її арештували у 1937 році як дружину «ворога народу» [19], тримали в таборах 20 років, звільнили у 1957 році та пізніше реабілітували [див. Реабілітація в Радянському Союзі] [20]. Вона отримала квартиру в Москві. Мама моєї дружини, Ольга Харітон, народилася в Одесі у 1896 році. Вона була домогосподаркою.

Родина Ямпольських була в евакуації спочатку в Ставрополі [теперішня Росія], потім у Сталінабаді, Таджикистан. Будучи в евакуації, Наталя три роки вчилася в медичному інституті. Її сім’я жила дуже бідно після повернення з евакуації. Їм дозволили жити на території медінституту у маленькій кімнатці біля бактеріологічної лабораторії, де розводили свинок. Сморід стояв нестерпний.

Після демобілізації я нарешті повернувся в Одесу в вересні 1946 року. Набір в інститути вже закінчився, то ж я вступив в харчовий технікум на кафедру спирту. Коли я закінчив навчання, Наталя вже працювала за розподілом [21] в шахтарському містечку біля Ворошиловграда. На останньому курсі навчання я проходив практику на горілчаному заводі в Ворошиловграді. Ми розписалися в переддень 1 травня 1948 року і справили весілля за містом у форматі маївки з її друзями. [Примітка редактора: Слово «маївка» походить від назви місяця травня. Це коли друзі та родичі організовували пікніки, виїзди на природу з їжею і напоями.] У нас був магнітофон. Завод дав мені десять літрів сирцю. Ми випивали, співали, танцювали і забавлялися. Ми були молодими і сповненими надій. Потім я захистив диплом, і мене за розподілом відправили на роботу на горілчаний завод в Одесі. Батько Наталі, який працював в обласному управлінні охорони здоров’я, посприяв тому, щоб Наталя теж отримала роботу в Одесі.

У 1949 році в нас народилася донька Олена (рос. Елена). Ми жили з моєю мамою. Поставили перегородку в її кімнаті, щоб відділити собі маленьку кімнату. Жили ми бідно. Наталя носила саморобні туфлі на дерев’яній підошві. Я носив шинель. Потім я вступив в Одеський інститут харчової промисловості. Купив перше пальто і капелюх, коли отримав гроші за будівництво ромового заводу. Ось, як це сталося. Ще під час війни, коли в країні не вистачало цукру, Сталін видав наказ організувати нову зону цукроваріння в Казахстані. Закупили цукрову тростину, створили кілька селекційних пунктів, але тростина ніде не росла. Аж раптом вона почала рости в одному місці в Узбекистані. Там її стільки було, що не знали, що з нею робити. Гектарів десь 400. Тоді вирішили цю тростину переробляти на ром і звернулися за допомогою в Одеський інститут харчової промисловості. Після будівництва я повертався додому через Москву, де й купив сіре пальто та зелений капелюх у ГУМі [від рос. Государственный универсальный магазин]. Також купив кілька шматків штапелю з Узбекистану. Мама, дружина і донька пошили собі з нього сукні. Після закінчення інституту пішов на роботу в Одеський лікеро-горілчаний завод.

Я досить байдуже сприйняв новину про смерть Сталіна [у 1953 році]. Почув по радіо по дорозі на роботу. Я знав, що він хворів. Постійно циркулювали повідомлення про те, що йому то краще, то гірше, але вже тоді було зрозуміло, що незабаром він помре. Розумієте, у мене було стільки смертей перед очима, що однією більше, однією менше… Не можна сказати, що я критикував Сталіна, але й не симпатизував йому, на відміну від моєї мами, яка справді вірила вождю. Вона завжди тримала вдома газету з дня смерті Сталіна з усіма хвалебними промовами на його адресу. Коли культ Сталіна розвінчували, мама не могла в це повірити. Вона все питала: «Як таке може бути?» Вона залишалася вірною Сталіну до кінця своїх днів. Справа лікарів [22] ніяк її не зачепила. Вона покинула цей світ у 1963 році. Ми її поховали на єврейському кладовищі біля бабусі Гітлії.

У 1956 році наша донька пішла в 101-у школу. Хоча Олена добре вчилась, вчителька в буквальному значенні знущалася над нею з незрозумілих причин. Напевно, вона була антисеміткою. Ми з дружиною зробили велику помилку, не забравши доньку звідти. Ми намагалися поговорити з вчителькою, але це не допомогло. Ось так Лєна промучилася до 4-го класу, поки їх не почали вчити різні вчителі. Ситуація покращилася, але це залишило свій відбиток на все її життя. У 1964 році, після закінчення школи, Лєна хотіла вступити в медінститут, але я розумів, що шансів у неї як у єврейки ніяких. Я працював на півставки в Інституті харчової і холодильної промисловості і вирішив віддати її туди. І хоча мене всі, в тому числі ректор, дуже добре знали в інституті, її грубо завалили на іспиті. Я пішов до ректора, влаштував скандал. Тоді Лєна перездала іспит і була зарахована.

Хоча антисемітизм на державному рівні почав формуватися за правління Хрущова [23], я мав до нього велику повагу. Йому багато що можна було пробачити за викриття культу Сталіна на ХХ з’їзді КПРС [24]. Ми з дружиною часто їздимо в Москву відвідати могилу її тітки Катерини Ямпольської на Новодівочому цвинтарі [кладовище в Москві, де поховано багато відомих росіян]. І кожного разу бачимо на могилі Хрущова свіжі квіти. Немає значення, чи вихідні, чи будні, літо чи зима надворі, завжди свіжі квіти. Люди пам’ятають все те добре, що він зробив. Стількох людей звільнив. Те, що він був безграмотним і безкультурним, – це вже інша справа.

Я ніколи не стикався з антисемітизмом особистого характеру. Я товариська людина, у мене завжди було багато друзів, в основному серед росіян. А от з боку державних органів прояви антисемітизму були. Наприклад, у 1967 році, напередодні 50-річчя радянської влади, лікеро-горілчаний завод, на якому я працював, мав номінувати двох працівників на присвоєння звання «Заслужений раціоналізатор України». Було два кандидати – я та Іван Демченко, українець. У мене було більше раціоналізаторських пропозицій, але нагороду дали йому, і всі знали, чому.
До речі, жінки зацінили одну з моїх раціоналізаторських пропозицій. На вулиці була дільниця для миття склобою, і жінки, які працювали за транспортером, потерпали від холоду взимку. Я почав думати, як їх зігріти, і зрозумів, що потрібно було гріти знизу. Ми поставили обігрівачі так, щоб тепле повітря йшло їм під спідниці, і нарікання припинилися. Багато років я консультував лікеро-горілчаний завод у Варні, Болгарія, з технічних питань. Але незважаючи на незчисленні консультації, мене, єврея і непартійного, жодного разу не запросили на корабель, який щороку плив у Варну 9 вересня, день звільнення Варни. Жодного разу! Лише в 1976 році, влаштувавши чиновникам скандал, я нарешті потрапив у Болгарію на два тижні.

У 1960-х і 1970-х роках, за часів Брежнєва [25], всі безбожно крали на лікеро-горілчаному заводі. Я був начальником енергетичного господарства. Це була відповідальна посада. Мене постійно перевіряли різні державні органи: електроінспекція, інспекція обліку, техобслуговування, котлонагляд, профспілкові інспекції, санітарна інспекція. Потрібно було помазати під час кожної інспекції. Інспектори, як правило, приходили перед святами. Кожному треба було дати пляшку, інакше будуть проблеми. Я ходив до начальників цехів і випрошував пляшки. Пізніше директор заводу наказав їм самим видавати мені пляшки на такі потреби. Всі вони крали безбожно, розжилися машинами і дачами [літні заміські будинки], а я жив на зарплату в 240 рублів. Щоб якось підзаробити, я працював на півставки в інституті з 1965 року і робив різні халтури (курсові та дипломні роботи). Перший телевізор і меблі ми купили завдяки цим заробіткам.

Моя донька Олена закінчила інститут у 1969 році і пішла на роботу на завод «Автогенмаш», де пропрацювала 25 років. У 1973 році вона вийшла заміж за Єфима Філюрова, інженера-гідравліка. Він працював головним проектантом у конструкторському бюро на заводі Січневого повстання, розробляв гідравлічні системи для важкопідйомних кранів. Дітей у них нема. Моя донька не ідентифікує себе єврейкою. Вона вірить в Бога, але вважає, що є лише один Бог та одна віра. Вона належить до баптистської громади і ходить молитися в їхніх дім молитви в Одесі.

У 1980-х роках почалися регулярні зібрання 68-ї морської бригади. Я підтримую зв’язок з Надею Лещиною (це та, яка сподвигла моряків на наступ). У 1983 році ми повезли її в Матвіїв Курган, де раніше знаходилася висота 101. Там спорудили пам’ятник загиблим піхотинцям нашої бригади. У селі Кабардинська є музей, присвячений нашій бригаді. Ми також проїхали місця нашої бойової слави в Литві та Білорусі. Ці поїздки організовувалися партійними органами та адміністраціями цих територій в рамках їхньої пропагандистської діяльності. На основі матеріалів наших зібрань і документів з архівів я написав книгу про нашу бригаду. На моє прохання інші ветерани вислали мені свої спогади. Я зрозумів, що ніхто інший цього не зробить, а з часом все кане у небуття. Потрібно віддати належне радянській владі за вшанування ветеранів. Кожного року нас нагороджували в День перемоги [26] та інші пам’ятні дати.

У 1983 році, коли мені виповнилося 60 [пенсійний вік], мої колеги в інституті та на заводі, родичі та ветерани зібрали гроші і купили мені подарунок – камеру з усім спорядженням для кінозйомок. Я спочатку обурювався: кому це потрібно? Стерлася з пам’яті мрія молодості стати кіносценаристом. Потім я почув від когось, що в Палаці студентів формують групу для кінематографістів-аматорів. Ми з дружиною записалися. Наші перші кінознімальні спроби були успішними, і ми почали регулярно знімати фільми. Загалом ми відзняли десь 50 фільмів на різні теми: історія Одеси, історія нашої родини, російські пам’ятки архітектури. Ми отримали численні премії та дипломи (як міські, так і всесоюзні). Звичайно ж, без дружини я би не справився. Вона направду творча натура.

Наталя спочатку працювала на кафедрі організації охорони здоров’я Медінституту, але ця робота їй не подобалася. Потім вона закінчила курси для рентгенологів і до пенсії працювала рентгенологом в єврейському госпіталі, одному з найстаріших в місті, побудованому за внески єврейської громади ще до революції. Вона була дуже хорошим спеціалістом, публікувала статті в журналі «Рентгенологія», але вирішила не захищати дисертації і залишитися практикуючим лікарем.

Багато років ми з дружиною дружили з Толею Ірбіним, моїм однокласником. Під час війни він був у розвідці. Працював служкою в костелі в Фінляндії і так збирав оперативну інформацію. Після війни Толя закінчив Київський педагогічний інститут і працював головним цензором у Главполітіздаті (головне видавництво політичної літератури). Ми кілька разів їздили до нього в гості в Київ, він приїжджав до нас в Одесу. Я регулярно доповідав про свою наукову діяльність в Будинку вчених у товаристві «ІМОНТ» – це абревіатура, яка означає Інститут методології, освіти, науки та техніки. Очолював його Ігор Зелінський, науковець, колишній ректор університету, дуже шанована людина. Ми з ним товаришували. Ми з дружиною брали участь в усіх заходах, які організовував інститут.

Я був задоволений результатами перебудови [27]. Я особисто не маю нічого проти Горбачова [28]. Він мені подобався. Він був наймолодшим, найбільш культурним і грамотним з усіх радянських керівників. Не було соромно за нього, коли він представляв країну за кордоном. Його дружина, Раїса Максимівна, також тримала себе з гідністю. Горбачов зробив велику справу. У нього вистачило сміливості зробити те, на що ніхто інший не наважився. На мою думку, Радянський Союз мав розпастися набагато раніше. Україна має бути незалежною. Це багата країна, яка може дати собі раду сама.

У 1990-х роках багато з наших друзів виїхали в Ізраїль, але ні ми з дружиною, ні донька з чоловіком не мали бажання емігрувати. До того ж, друзі доньки писали, що їм там не солодко живеться. Багато з них жалкували, що переїхали туди. Я взагалі вважаю, що держава Ізраїль від самого початку неправильно була організована. Це була помилка ООН. Не варто було створювати державу, в якій найвужче місце – 16 кілометрів, яке прострілюється наскрізь. Ізраїль правильно зробив, коли почав відвойовувати землі в палестинців. Інакше що ж це за життя таке.
Зараз антисемітизму ми не відчуваємо ні на побутовому, ні на державному рівні. Єврейське життя в Одесі розмаїте. Мої інтереси пов’язані з організацією «Гмілут Хесед» [29]. Там є група «Фронтове братство», членом якої я є. Ми з дружиною ходимо на концерти і часто показуємо власні фільми. Ми отримуємо благодійну допомогу від «Гмілут Хесед»: щомісячні пакунки і 30 гривень раз в квартал на ліки. Але найважливіше те, що в цій організації ми можемо задовольняти свої духовні потреби. Ніхто в нашій сім’ї не говорить на їдиші. Ми ніколи не дотримувалися єврейських традицій і не святкували єврейських свят. Я насправді атеїст і вірю в людський розум. Ми з дружиною цікавимося всіма аспектами сучасного життя: ми багато читаємо, маємо багато творчих планів і сподіваємося, що зможемо їх втілити в життя.

Повернутися вгору

Словник

[1] Російська революція 1917 року: Революція, під час якої був повалений царський режим у Російській імперії, на зміну якому прийшло правління більшовиків на чолі з Леніним. Революцію поділяють на два етапи. Лютнева революція була викликана нестачею продовольства і пального під час Першої світової війни. Почався масовий страйковий рух, який закінчився зреченням царя і переходом влади до Тимчасового уряду. Другий етап відбувся у формі перевороту на чолі з Леніним у жовтні/ листопаді (Жовтнева революція), в результаті якого владу захопили більшовики.

[2] Велика Вітчизняна війна: 22 червня 1941 року о 5-ій ранку нацистська Німеччина вторглася на територію Радянського Союзу без оголошення війни. Це було початком так званої Великої Вітчизняної війни. Німецькому бліцкригу, відомому як операція «Барбаросса», майже вдалося зламати Радянський Союз протягом кількох наступних місяців. Будучи не готовими до нападу, в перші тижні війни радянські війська втратили цілі армії і величезну кількість техніки під німецьким наступом. Станом на листопад 1941 року, німецька армія захопила УРСР, почала облогу Ленінграда (другого найбільшого міста в Радянському Союзі) і наближалася до Москви. Для Радянського Союзу війна закінчилася 9 травня 1945 року.

[3] Воровський Вацлав Вацлавович (1871-1923): Радянський партійний і державний діяч, публіцист та один з перших радянських дипломатів. Будучи внуком польського шляхтича і сином успішного інженера залізниці, Воровський був радше інтелектуалом, а не типовим радянським революціонером. У 1915 році він емігрував у Швецію і був уповноваженим представником радянської Росії у скандинавських країнах. Убитий білогвардійцем у Лозані, Швейцарія. Його вбивство призвело до повного розірвання дипломатичних відносин між СРСР і Швейцарією на 25 років.

[4] Радянські/ російські наукові ступені: Навчання в аспірантурі в Радянському Союзі (або ординатурі для студентів-медиків) зазвичай тривало 3 роки і закінчувалося захистом дисертації. Аспірантам, які успішно захистили дисертацію, присвоювали ступінь «кандидат наук». Якщо людина хотіла продовжувати дослідження, вона могла вступити в докторантуру. Щоб отримати ступінь «доктор наук», потрібно було займатися науково-педагогічною діяльністю, робити регулярні публікації і написати докторську дисертацію.

[5] Фребелівський інститут: Фрідріх Вільгельм Фребель (1783-1852), німецький освітній теоретик, автор ідеї виховання дітей у дитсадках. У Росії Фребелівські навчальні заклади функціонували з 1872 до 1917 року. Трирічне навчання було націлене на вихователів дітей у сім’ях і дошкільних закладах.

[6] Школа №: Школи мали номери, а не назви. Це було частиною державної політики. Усі школи були державними і мали бути ідентичними.

[7] НКВД: Народний комісаріат внутрішніх справ; перебрав функції від ДПУ (Державне політичне управління – орган державної безпеки) у 1934 році.

[8] Дзержинський Фелікс (1876-1926): Польський комуніст і голова радянської секретної поліції. Після Революції 1917 року отримав доручення від Леніна сформувати орган для боротьби з внутрішніми політичними загрозами. Так Дзержинський створив ЧК (Всеросійська надзвичайна комісія з боротьби з контрреволюцією і саботажем) – каральний орган більшовиків. Ленін наділив організацію великими повноваженнями для боротьби з опозицією під час громадянської війни в Росії. Наприкінці війни ЧК перетворили в ГПУ (рос. Государственное политическое управление) при НКВД. Дзержинський продовжував обіймати високі посади: у період з 1921 до 1924 року він був Народним комісаром внутрішніх справ, головою ЧК і пізніше – КГБ, Народним комісаром шляхів сполучення і головою Вищої ради народного господарства.

[9] Великий терор (1934-1938): Під час Великого терору, або Великої чистки, коли інсценізувалися славнозвісні показові судові процеси проти колишніх більшовицьких супротивників Сталіна в 1936-38 роках, мільйони невинних радянських громадян було відправлено в трудові табори або вбито у в’язницях. Свого апогею Великий терор досягнув у 1937-38 роках. Основними цілями були комуністи. Більша частина арештованих були членами Партії на час арешту. Збройні сили, Комуністична партія та уряд загалом були очищені від можливих дисидентів. Жертв або страчували, або засуджували до довгих років виправних робіт. Більшість чисток проводились таємно. Лише кілька справ розглядалися під час показових публічних процесів. До завершення терору в 1939 році Сталін зумів повністю підкорити собі як членів Партії, так і громадськість. Радянське суспільство було настільки розбитим, а люди так боялися репресій, що більше не було потреби в масових арештах. Абсолютна диктатура Сталіна в Радянському Союзі панувала аж до його смерті в березні 1953 року.

[10] Анексія Східної Польщі: Відповідно до таємного положення Пакту Молотова-Ріббентропа, який визначав сфери впливу СРСР і Німеччини у Східній Європі, Радянський Союз окупував Східну Польщу в вересні 1939 року. На початку листопада анексовані землі були поділені між Українською та Білоруською Радянськими Республіками.

[11] Молдова: Історичний регіон між Східними Карпатами, рікою Дністер і Чорним морем; тепер – держава, яка межує з Румунією та Україною. Перша згадка про Молдову датується XIV століттям після монгольського вторгнення, коли на її території утворилося Молдовське князівство – спочатку як васальне князівство Угорського королівства. Молдовське князівство входило до складу то Польщі, то Угорщини, поки ним не оволоділа Османська імперія у 1512 році. Султани правили Молдовою опосередковано шляхом призначення Князя Молдови, який і управляв васальним князівством. Князями були молдовські бояри до початку XVIII століття, а потім – грецькі (фанаріоти). У 1812 році цар Олександр І окупував східну частину Молдови (землі між Дністром, Прутом і Чорним морем) і включив її до складу Російської імперії під назвою Бессарабія. У 1859 році решта території Молдови об’єдналася з князівством Волощина. У 1862 році нова країна була названа Румунією та отримала міжнародне визнання в рамках Берлінської угоди 1878 року. Бессарабія об’єдналася з Румунією після Першої світової війни, але знову була захоплена СРСР у 1940 році. Молдовська Радянська Соціалістична Республіка здобула незалежність після розпаду Радянського Союзу в 1991 році і тепер називається «Республіка Молдова» (Republica Moldova).

[12] Радянсько-фінська війна (1939-40): Радянський Союз напав на Фінляндію 30 листопада 1939 року з метою захоплення Карельського перешийка. Червону армію зупинили на так званій лінії Маннергейма. Ліга Націй виключила СРСР зі свого складу. У лютому-березні 1940 року Червона армія здійснила прорив лінії Маннергейма і дійшла до Виборга. У березні 1940 року був підписаний мирний договір у Москві, відповідно до якого Карельський перешийок та деякі інші території відійшли до складу СРСР.

[13] Всесоюзна піонерська організація: масова дитяча прокомуністична організація в СРСР для підлітків віком 10-15 років (на кшталт скаутських організацій в США). Організація ставила собі за мету виховувати молоде покоління у відповідності з комуністичними ідеалами, готувати піонерів до членства в Комсомолі, а пізніше – Комуністичній партії. У Радянському Союзі всі підлітки були піонерами.

[14] Молотов В.М. (1890-1986): Державний діяч та один з керівників Комуністичної партії, з 1939 року – міністр закордонних справ. 22 червня 1941 року він повідомив про напад Німеччини на СРСР по радіо. Після закінчення війни Молотов та Іден випрацювали угоду про відсотки, яка прописувала радянську та західну сфери впливу в новій Європі.

[15] Лермонтов Михайло (1814-1841): Російський поет і романіст. Його репутація як поета, яка поступається в Росії лише репутації Пушкіна, склалася в основному завдяки його ліричній творчості та оповідям, написаним протягом останніх п’яти років життя. Лермонтов, який спочатку прагнув стати частиною світського суспільства, пізніше перетворився на його найбільшого критика. Його роман «Герой нашого часу» (1840) є частково автобіографічним. Він складається з п’яти оповідей про Печоріна, розчарованого і знудженого дворянина. Роман вважається класикою російського психологічного реалізму.

[16] Орден Бойового Червоного Прапора: Встановлений у 1924 році для нагородження за особисту хоробрість, самовідданість і мужність, проявлені при захисті Вітчизни.

[17] Власовці: Члени добровільних військових угрупувань з числа колишніх російських військовополонених, які воювали під час Другої світової війни на боці Німеччини. Вони воювали під проводом колишнього радянського генерала А. Власова, звідси й назва.

[18] Комсомол: Комуністична молодіжна політична організація, створена в 1918 році. Комсомол ставив собі за мету розповсюджувати ідеї комунізму і залучати робітничу й селянську молодь в активне будівництво Радянського Союзу. Ще одним завданням Комсомолу було виховання робітничої молоді в дусі комунізму шляхом її залучення до політичної боротьби в поєднанні з теоретичним навчанням. Комсомол користувався більшою популярністю ніж Комуністична партія, оскільки був відкритий для недосвідчених молодих пролетарів, тоді як для членства в Партії потрібно було мати принаймні мінімальні політичні кваліфікації.

[19] Ворог народу: Офіційний радянський термін; евфемізм для позначення справжніх або надуманих політичних супротивників.

[20] Реабілітація в Радянському Союзі: Багато людей, які були арештовані, зникли або були вбиті за часів Сталіна, були реабілітовані після ХХ з’їзду КПРС у 1956 році, на якому Хрущов публічно засудив культ Сталіна і підняв завісу таємниці навколо того, що насправді відбувалося при Сталіні. Лише після офіційної реабілітації люди вперше дізналися, що сталося з їхніми рідними, оскільки до цього інформація про заарештованих не розголошувалася.

[21] Робота за розподілом в СРСР: Випускники вищих навчальних закладів повинні були в обов’язковому порядку відпрацювати за розподілом два роки. Розподіл здійснювався самим навчальним закладом. Після цього молоді люди могли працевлаштовуватися на власний розсуд у будь-якому місті чи організації.

[22] Змова лікарів: Нібито змова групи московських лікарів з метою вбивства основних урядових і партійних керівників. У січні 1953 року в радянській пресі з’явилося повідомлення про те, що дев’ять лікарів, шість з яких – євреї, були арештовані та визнали свою вину. Оскільки Сталін помер у березні 1953 року, судового розгляду так і не відбулося. Офіційна газета партії, «Правда», пізніше написала, що обвинувачення проти лікарів були фальшивими, а визнання обвинувачених були отримані за допомогою тортур. Ця справа була однією з найгірших антисемітських кампаній за часів правління Сталіна. Під час своєї таємної доповіді на ХХ з’їзді КПРС у 1956 році Хрущов заявив, що Сталін хотів використати «справу лікарів», щоб провести чистки серед вищого керівництва Радянського Союзу.

[23] Хрущов Микита (1894-1971): Радянський державний діяч. Після смерті Сталіна у 1953 році він став першим секретарем ЦК КПРС, тобто по суті керівником Комуністичної партії СРСР. У 1956 році, під час ХХ з’їзду КПРС, Хрущов зробив безпрецедентний крок і засудив Сталіна та його методи. У жовтні 1964 року його усунули з керівних посад. У 1966 році Хрущова виключили з ЦК КПРС.

[24] ХХ з’їзд КПРС: На ХХ з’їзді Комуністичної партії Радянського союзу, що відбувся у 1956 році, Хрущов публічно засудив культ Сталіна і підняв завісу таємниці навколо того, що насправді відбувалося при Сталіні.

[25] Брежнєв Леонід Ілліч (1906-82): Радянський державний і партійний діяч. Приєднався до лав Комуністичної партії у 1931 році та швидко піднявся по партійній драбині, ставши секретарем ЦК КПРС у 1952 році. У 1957 році, будучи протеже Хрущова, Брежнєв став членом Президії (пізніше – Політбюро) ЦК КПРС. Він був головою Президії Верховної Ради СРСР, тобто по суті головою держави. У 1964 році Брежнєв очолив змову проти Хрущова і став 1-м секретарем ЦК КПРС. Хоча Брежнєв і розділяв владу з Косигіним, він був головним діячем радянської політики. У 1968 році, на підтримку радянського вторгнення до Чехословаччини, він озвучив «доктрину Брежнєва», яка стверджувала виключне право СРСР на втручання у внутрішні справи країн східного блоку, якщо існувала загроза комуністичному режиму. Хоча Брежнєв тримав Східну Європу в залізному кулаку, він був прихильником зближення з Західними державами та посприяв частковому примиренню (розрядці) зі Сполученими Штатами. У 1977 році він став головою Президії Верховної Ради СРСР. За правління Горбачова режим Брежнєва критикували за його корумпованість і невдалу економічну політику.

[26] День Перемоги в Росії (9 травня): Державне свято на згадку про переможне завершення Великої вітчизняної війни радянського народу проти німецько-фашистських загарбників і для вшанування радянських громадян, які загинули під час війни.

[27] Перебудова (рос. перестройка): Економічна та соціальна політика Радянського Союзу в кінці 1980-х років, яка асоціюється з іменем радянського політика Михайла Горбачова. Цей термін позначив спроби перетворити застійну, неефективну командну економіку Радянського Союзу в децентралізовану економіку з елементами ринкових відносин. Керівники промислових підприємств, місцеві органи влади та партійні керівники отримали більшу автономію. Були запроваджені відкриті вибори з метою демократизації організаційної структури Комуністичної партії. Перебудова пішла на спад у 1991 році та повністю перервалася з розпадом СРСР.

[28] Михайло Горбачов (1931): Радянський політичний лідер. Горбачов вступив до лав Комуністичної партії у 1952 році та поступово піднявся по партійній драбині. У 1970 році його обрали до Верховної Ради СРСР, де він був депутатом до 1990 року. У 1980 році він приєднався до політбюро, а в 1985 році був призначений Генеральним секретарем ЦК КПРС. У 1986 році він ініціював комплексну програму політичної, економічної і соціальної лібералізації під лозунгами гласності та перебудови. Влада звільнила політичних в’язнів, зменшила регулювання еміграції, почала боротьбу з корупцією та заохочувала критичне переосмислення радянської історії. З’їзд народних депутатів СРСР, заснований у 1989 році, проголосував за припинення контролю над урядом з боку Комуністичної партії та обрав Горбачова Президентом СРСР. Горбачов розпустив Комуністичну партію і надав прибалтійським республікам незалежність. З утворенням Співдружності Незалежних Держав у 1991 році Горбачов пішов з посади президента. З 1992 року він очолює різні міжнародні організації.

[29] Хесед: Слово з івриту, що означає турбота або милість/ милосердя. Хесед – це також благодійна організація, заснована Амосом Авгаром на початку 20-го століття. Маючи підтримку Конференції з єврейських матеріальних позовів до Німеччини та Джойнту (Американський єврейський об’єднаний розподільчий комітет), Хесед допомагає потребуючим євреям мати гідне життя, незважаючи на економічні умови, та сприяє формуванню їхньої самоідентичності. Хесед надає цілий ряд послуг, націлених на забезпечення потреб усіх євреїв, з особливим акцентом на потребах старших членів громади. Основні соціальні послуги включають: робота в центрах (інформація, реклама діяльності центрів, міжнародні зв’язки та безкоштовна оренда медичного устаткування); послуги на дому (догляд і допомога по дому, доставка продуктів харчування, доставка гарячих страв, дрібні ремонтні роботи); робота в громаді (клуби, спільні обіди, денна поліклініка, медичні та правові консультації); послуги для волонтерів (навчальні програми). Центри Хесед здійснили справжню революцію у житті євреїв у країнах колишнього Радянського Союзу. Люди побачили та відчули відродження єврейських традицій гуманізму. Зараз на території країн колишнього СРСР функціонує понад 80 центрів Хесед. Їхня діяльність охоплює єврейське населення у понад 800 населених пунктах.