Григорій Фіхтман

Григорій Фіхтман із дружиною Раїсою Фіхтман та їхнім сином Олександром Фіхтманом у 1952 році.

Одеса, Україна

Григорій Самуйлович Фіхтман і його дружина Раїса Мойсеївна, маленька мила жінка, живуть в самому серці Молдаванки на другому поверсі двоповерхового будинку, який вмостився у старому одеському подвір’ї. Передні двері відчиняються в невеличкий коридор, який також слугує за кухню. Тут є кран, раковина і плитка. Маленька кімната з двома вікнами обставлена затишними меблями: великим диваном попри стінку біля вікон, де, напевно, сплять господар з господинею, шафою, тумбочкою, столом і кушеткою біля вікна. Стіни обвішані килимами. Видніється купка газет – Григорій Самуйлович цікавиться політикою. Це низький, худорлявий, жвавий чоловік. У нього сильний вчительський голос і правильна літературна мова, яка нагадує мову редакційних статей. Він полюбляє розказувати свою історію і при цьому вдається в красномовні подробиці.


Інформація про інтерв’ю

Оповідач: Григорій Фіхтман
Інтерв’юер: Наталія Фоміна
Час проведення інтерв’ю: Січень 2004 року
Місце: Одеса, Україна



Моя родина

Моя історія про бабусь і дідусів буде короткою. Мій дідусь по батьківській лінії Аврум Фіхтман народився і жив у 19-му столітті в місті Ямпіль на Поділлі [Ямпіль був повітовим містом Подільської губернії (теперішня Вінницька область). Відповідно до перепису 1897 року, населення становило 6 600 жителів, серед яких – 2 800 євреїв]. Я знаю, що дідусь Аврум помер у 1890-х роках, коли мій тато був юнаком. Імені бабусі не пам’ятаю. Вони не мали статків. У тата було кілька братів. Один з них переїхав до Англії ще до Жовтневої революції [1]. Мої батьки переписувалися з ним до початку Великої Вітчизняної війни [2]. Я не знаю його імені, але пам’ятаю трішки одного з татових старших братів. Називався він Мойша. Ми з батьками якось поїхали провідати його в Ямполі, де він мешкав. Він сильно хворів, і як мені стало відомо пізніше, це була його остання зустріч з моїм батьком. Незабаром після цього дядько Мойша відійшов в інший світ. У нього була дружина і діти, набагато старші за мене, тому вони мені не закарбувалися в пам’яті.

Набагато краще пам’ятаю іншого татового брата – Боруха, який жив у Могилеві-Подільському, оскільки бачив його кілька разів. У Боруха було двоє дітей – син і донька. Син Аврам, якого назвали на честь дідуся, був старшим за мене. Він народився у 1918 році. Потоваришувати з ним було нелегко. Батько розказував, що коли він приходив у гості до брата, маленький Аврам завжди ховався від родичів. Донька називалася Поліна, або Перл (її єврейське ім’я). У часи Великої Вітчизняної війни Поліна і її батьки – дядько Борух і тітка, імені якої я не пам’ятаю, – жили в гетто. Мені здається, що тітка там і померла, а дядько Борух – одразу після звільнення. Поліна вижила. Аврам воював на фронті. Його мобілізували ще в перший день війни. У 1941 році йому було 23 роки. Його було тяжко поранено, але він також вижив. У госпіталі в Московській області він познайомився з росіянкою Марією. Вони побралися і переїхали в Могилів-Подільський, як тільки місто звільнили. Аврама демобілізували з лав армії як інваліда війни. Його батьків на той час вже не було. Аврам мав підприємницький дух, тому непогано давав собі раду. Він працював в агенції «Комунхоз» та організував собі квартиру. Потім став директором ринку в Могилеві-Подільському. Жили вони непогано. Його дружина Марія заочно закінчила Вінницький педагогічний коледж і викладала російську мову та літературу в школі. Дітей у них не було. Я не дуже ладнав з Аврамом. Кілька років тому (у 2001 році) він помер у Могилеві-Подільському. Донька дядька Боруха Поліна працювала бухгалтеркою. Вона вийшла заміж і народила сина. Я його бачив, коли він ще ходив у дитсадок. Поліна з чоловіком розлучилася. Я навіть не пригадую його імені.

Мій батько, Самуїл Фіхтман, був з молодшеньких. Він народився у Ямполі в 1883 році. Мені важко сказати, де ще він навчався, окрім хедеру. Він вільно розмовляв і добре читав російською мовою. У 1896 році, у віці 13 років, батько поїхав на роботу в Одесу. Там жили його далекі родичі. Про них я нічого не знаю, але вони допомогли батькові знайти роботу. Він працював дизайнером у магазині модного жіночого одягу на Дерибасівській. За словами тата, це був великий, розкішний магазин з неймовірним вибором французьких парфумів і галантерейних товарів з усієї Європи. Батько створював дизайн вітрин. Робота йому подобалася, роботодавець його цінував – навіть відправив його в Київ на курси підвищення кваліфікації.

Мій дідусь по маминій лінії був найстаршим братом мого батька. Тато одружився зі своєю племінницею, яка була його однолітком. Такі шлюби були поширеним явищем на той час. Мій дідусь, Зельман Фіхтман, жив у селі Дзигівка біля Ямполя [Дзигівка була містечком у Ямпільському повіті Подільської губернії (теперішня Вінницька область). Відповідно до перепису 1897 року, населення становило 7 194 жителі, серед яких – 2 187 євреїв]. Дідусь Зельман був на 20 років старшим за батька, тобто він народився десь у 1860-х роках. Я трішки знав його дружину – бабусю Хаю Фіхтман. Вона жила з нами в Жмеринці. Пам’ятаю, як вона запалювала свічки по п’ятницях. При цьому вона завжди одягала хустку. Бабуся Хая була тихою, милою жінкою. Я любив її. Вона обожнювала, коли я співав їй дитячі пісеньки. Бабуся Хая вдома розмовляла на їдиші, але також вміла читати та писати цією мовою. Коли мама була зайнята, бабуся читала мені книжки російською мовою. Вона наказала довго жити, коли мені було 9. Це було в 1935 році. Я тоді якраз був у піонерському таборі, і її поховали без мене.

Не знаю, скільки дітей було в бабусі Хаї, але пам’ятаю одного з маминих братів. Дядько Лейбуш жив в Одесі на вулиці Болгарській. Я кілька разів приїжджав до нього до Великої Вітчизняної війни. Дружини його не пригадую. Дядько завжди мене радо вітав. Його дружина була домогосподаркою. Сам дядько Лейбуш працював на заводі. Ми разом гуляли по Одесі, і він показав мені Аркадію [відомий одеський пляж і рекреаційна зона] та Оперний театр (правда, лише ззовні). У них було двоє дітей – син Муня, 1925 року народження, старший за мене на 2 роки, і донька Женя, на кілька років молодша за мене. Сім’я дядька Лейбуша загинула в Одесі під час Великої Вітчизняної війни [3]. Після демобілізації у 1946 році я повернувся в Одесу та намагався їх знайти. Єдине, що мені вдалося дізнатися, – це те, що дядько Лейбуш і Муня віддали свої життя, обороняючи місто. Сусіди сказали, що Женю і її маму (дружину дядька Лейбуша) у 1941 році забрали румуни, і з тих пір їх ніхто не бачив. Куди їх забрали і де вони померли – так і невідомо, але в цьому світі їх вже точно немає. Моя мама, Сіма Фіхтман, народилася у Дзигівці у 1886 році, де закінчила початкову школу, а потім два роки навчалася в середній школі в Ямполі. Батьки хотіли дати їй хорошу освіту. Не думаю, що вони були заможними. Ніяких цінних речей, які би свідчили про статки дідуся і бабусі, ми не мали. Моя мама була низенькою, худенькою, милою і тихою жінкою. Коли я ходив у початкову школу, вона допомагала мені з домашнім завданням. А ще вона любила вишивати. І досі бачу перед очима її витвори.

Мої батьки побралися у 1908 році. Мій батько повіз маму в Одесу, де вони й відгуляли весілля. Впевнений, що вони ставали під хупу. У ті часи інакше й бути не могло. Батько продовжував працювати в магазині. Вони винаймали квартиру на вулиці Малій Арнаутській. Знаю від тата, що їхній первісток помер ще до того, як йому виповнилося півтора року. Така ж доля спіткала і двох наступних синів. Знаю, що одного з трьох хлопчиків звали Зельман. Можливо, його назвали на честь маминого батька, який відійшов в інший світ раніше. Коли ми жили в Жмеринці, там була світлина маленького хлопчика. Я запитав у мами, хто це. Вона відповіла, що це мій братик Зельман, який помер у півтора рочки. У 1916 році мама народила четвертого хлопчика. Його назвали Аврам. У 1921 році, в часи страшного голодомору [4], батьки переїхали в Жмеринку. Родичі, які там мешкали, написали, що в Жмеринці легше здобути їжу. Голод був лютим у 1921 році. Батьки так ніколи і не повернулися до Одеси, хоча батько дуже хотів. Він кілька разів їздив до міста, навіть знайшов там роботу, але помешкання так і не зміг отримати. Батьки прожили в Жмеринці 20 років.


Повернутися вгору

Дитинство

Я народився у 1926 році. На той час батьки винаймали квартиру в Жмеринці. Ми жили в одній квартирі протягом перших семи років мого життя. Наші господарі (українці або росіяни) були нам як рідні. Коли мені виповнилося 8 років, ми переїхали в іншу квартиру, яку винаймали  у поляків Студзінських. Стосунки в нас були хороші. Іван Студзінський працював столяром у залізничному депо. Його дружина Катя була домогосподаркою. Вона була дуже привітною, веселою і доброю. У них було троє синів, всі одружені. Старший син Володя працював машиністом електровоза. Середущого сина звали Костянтин, а молодшого – Федір. Володя мав двох дітей. Ми разом бавилися в дитинстві. У сім’ї Студзінських був будинок, а ми винаймали його підвальну частину. Ми мали дві маленькі кімнати, кухню і коридор. Жилося нам дуже затишно. Батьки мали трохи меблів з Одеси. Батько розумівся на гарних меблях. У нас був красивий круглий стіл на масивній основі, яка розходилася на чотири ніжки, прикрашені внизу різьбою; красиві крісла, які дуже пасували до стола; звичайний диван. Була також керосинова лампа з абажуром, яка огортала кімнату приглушеним світлом. Вона висіла на стелі, і батько запалював її кожного вечора. Коли я був маленьким, то жив в одній кімнаті з бабусею Хаєю. Коли вона померла, кімната стала повністю моєю. Пам’ятаю, що батьки дуже хотіли мати власне помешкання і заощаджували кожну копійку. Серед наших російських чи єврейських знайомих була лише жменька, які мали власне житло.

Батько не був членом Партії. Він був звичайним робітником. Працював на різних роботах (до прикладу, на залізниці та лісопилці), намагаючись прогодувати сім’ю. Як і багато інших, цікавився політикою. Полюбляв читати газету «Известия» [щоденна комуністична газета, яка виходила друком у Москві], а також був підписаний на газету «Дер Емес (Правда)» на їдиші. Були часи, коли цю газету друкували. Її статті були, як правило, перекладами з новинних матеріалів газети «Правда» [головної газети Комуністичної партії СРСР]. Мама була домогосподаркою, дуже хорошою, до того ж. Наше помешкання завжди сяяло чистотою. Мама готувала здебільшого кошерну їжу. Молочні та м’ясні продукти ніколи не подавалися разом. Свинини ми не їли. Курей відносили до шойхета. Це був мій обов’язок. У Жмеринці був великий ринок, де мама купувала сметану, молоко і сир. Цукор і макарони купували в магазинах. Але назагал ми мало що купували в магазинах. Мама робила домашню лапшу. Вона також пекла смачнючі тістечка, але не дуже часто (наприклад, пироги з вишнею та макові рулети). Вдома ми розмовляли лише на їдиші, але також добре знали російську.

Мої батьки не були фанатично релігійними, але завжди відзначали єврейські свята і ходили в синагогу. На Песах мама виймала спеціальний посуд. Протягом восьми днів Песаху ми їли лише кошерну їжу. На свята ми чепурилися. Мама готувала пудинг з маци – пальчики оближеш. Стіл накривали відповідно до правил: щось гірке, маца, кожен мав власний келих вина. Спогади мої розмиті, але досі бачу перед очима своє маленьке синє горня, на якому було викарбуване слово «Песах». Пам’ятаю, що була перша ніч і друга. Батько зачитував молитву і трішки розказував про історію свята. Він казав, що потрібно випити чотири келихи вина, але ми лише надпивали з власних келихів. Гості не приходили. Всі святкували родинним колом. Також зринає в пам’яті, що мама пригощала Студзінських святковими стравами. Катя теж приносила на католицький Великдень паску і писанки. А ще ми святкували Рош Гашана і Йом Кіпур. Мама з татом постили. Я почав дотримуватися посту, коли був у 6-му або 7-му класі. На Хануку ми запалювали свічки: кожного дня мала бути нова свічка, вісім загалом. Мені подобалося бавитися дзиґою. На Хануку я також отримував Хануке-ґелт – кілька копійок. Майже нічого не пам’ятаю зі святкування Пуриму. Лише пригадую, що мама пекла гоменташен і пояснювала, чому має бути саме така форма.

Не знаю, скільки синагог було в Жмеринці. Пам’ятаю, що одна знаходилась неподалік. Батьки ходили в синагогу і, коли я виріс, брали мене з собою кілька разів для міньяну. Для мене це була велика честь. Однак я мусив заходити і виходити крадькома, щоб ніхто не помітив, адже я був активним піонером. У синагозі все було мені цікавим: гарно прикрашена трибуна, ковчег з сувоями Тори, красива вельветова ширма. Все виглядало урочисто. На другому поверсі був балкон для жінок. Чоловіки сиділи в партері та говорили театральною мовою. Жінки покривали голови хустинами, а чоловіки одягали ярмулки або капелюхи. Я ніколи не одягав ярмулки. Носив тюбетейку. Насправді, більшість людей носили головні убори. Хлопці полюбляли тюбетейки з кольоровою вишивкою, в яких дозволяли заходити в синагогу.

У 1933 році Україну охопив голод. Пам’ятаю, що батьки приносили кукурудзяне борошно, але й гадки не маю, як і звідки вони його діставали. Вони готували коржі, які розрізалися на шматки. Частину мама давала нам, але більшість йшло на продаж. Мама з бабусею Хаєю ходили на ринок, продавали хлібці, за отримані гроші купували борошно, потім знову випікали та продавали хлібці. У Жмеринці був магазин «Торгсин» [5]. Навіть пам’ятаю, на якій вулиці він знаходився, але в нас не було з чим туди йти. Правда, ми кілька разів отримували гроші від татового брата з Лондона і купували їжу (цукор, рис і борошно) в «Торгсині». Батько побоювався влади, яка не дуже прихильно ставилася до зв’язків з іноземцями, особливо з організацією «Джойнт», яку вона вважала контрреволюційною.

Я пішов в українську школу в 1934 році у віці восьми років – типовий вік для початку навчання в школі на той час. Оскільки батько працював на залізниці, я пішов у залізничну школу, яка вважалася престижною у місті. Вона знаходилася біля залізничного вокзалу. Вчителі в цій школі мали славу найкращих. Класні кімнати були добре оснащені. Було електропостачання. Я любив ходити до школи, адже там було світло! Мені подобалася література, історія і географія. У мене було лише «відмінно» з цих предметів. Фізика та математика не так легко мені давалися. У школі навчалося багато єврейських дітей, але були також українці та росіяни. Я добре ладнав з усіма однокласниками, однак був один хлопчина з антисемітськими поглядами, якого звали Григорій Заболотний. Оскільки я був низеньким, то сидів за першою або другою партою. Григорій сидів за мною і постійно мене дразнив. Я йому казав, що у нас було однакове ім’я, на що він відповідав: «Так, але ти зовсім інший Григорій». Він намагався мені втовкмачити, що насправді моє ім’я – не Григорій, а Гершль. Я ж єврей. Заболотний і його дружки чекали на всіх дітей біля входу в школу. Вони вишиковувалися вздовж стін у коридорі та штовхали кожного від стіни до стіни. Якщо ти випускав з рук портфель і нагинався, щоб його підняти, вони били тебе по спині. Тому я намагався приходити до школи безпосередньо перед початком уроків. Коли дзвонив шкільний дзвінок, вони змушені були йти в класну кімнату, і я йшов за ними. Заболотний сіпав дівчаток, особливо єврейських, за косички і писав всяке різне крейдою на їхніх спинах. Однак я ніколи не чув слова «жид» (образлива назва євреїв) з його вуст. Коли я повернувся в Жмеринку в 1946 році, то чув від людей, що цей Григорій ще в перші дні війни став поліцейським.

Жмеринка часів мого дитинства була маленьким містечком, всіяним здебільшого одноповерховими будинками. Лише центральна частина міста хизувалася кількома двоповерхівками. Перлиною міста був красивий парк, заснований поміщиком Бєлінським і названий на його честь. На радянські свята та вихідні парк кишів людьми. Жмеринка була великим залізничним вузлом і могла похвалитися одним з найбільших залізничних вокзалів на півдні України. Це була монументальна, красива кам’яна будівля з кількома перонами. Навіть був підземний перехід, який вів до одного з перонів.

Головною розвагою у Жмеринці був кінотеатр, в якому по колу крутили кілька радянських фільмів. Ми не пропустили жодного сеансу фільмів «Чапаєв» і «Ми з Кронштадта». Але найбільше припали нам до душі фільми «Цирк» і «Веселі хлопці». Я любив співати пісні з цих фільмів на шкільних концертах. Я знав усі пісні Дунаєвського [Ісаак Дунаєвський (1900-1955) – популярний радянський композитор, єврей] у виконанні Утьосова [Леонід Утьосов (1895-1982) – відомий радянський співак і кіноактор, єврей]: «Сердце, тебе не хочется покоя», «Легко на сердце от песни веселой» – в пам’яті закарбувалося кожне слово, кожна нота цих пісень. А ще був фільм «Діти капітана Гранта». Ми часто його переглядали, але нудно ніколи не було! Квитки коштували 15-20 копійок – взагалі дріб’язок. Кінотеатр знаходився недалеко від нашого дому і виглядав пристойно як на маленьке провінційне містечко. Перед сеансом у фойє можна було послухати популярні мелодії у виконанні оркестру з 5-6 музикантів. Потім тричі дзвонив дзвінок, і після третього дзвінка публіка чимчикувала в кінозалу. Я часто ходив у кінотеатр з друзями, а інколи з батьками.

Двоє моїх найближчих друзів – українець Володя і єврей Шулім – жили по сусідству. Ми справді гарно товаришували. Ходили ми в різні школи. Хоча тато Володі був залізничником, батьки відправили його на навчання в російську школу. Шулім також навчався у російській школі. Ми бавилися в хованки, грали в м’яча, перекидали колесо. На дні народження я дарував їм книжки, а їхні батьки вгощали нас чаєм, печивом і повидлом. Вони теж приходили до мене на святкування дня народження. Обидва віддали свої життя на фронті під час Великої Вітчизняної війни.

Коли я був у другому класі, тато спромігся відправити мене в піонерський табір в Одесу. Я вперше сам їхав потягом. Батько попросив знайомого пригледіти за мною, а в Одесі мене зустрів мій брат Аврам, який там навчався у технічному училищі. Ми з Аврамом сіли в трамвай і поїхали в Люстдорф (село біля Одеси, теперішня Чорноморка). Піонерський табір знаходився на узбережжі моря. Я вперше побачив море і кораблі. Досі пам’ятаю все до дрібниць. Я навіть почав вести щоденник, щоб потім поділитися враженнями від побаченого з батьками. Ми ходили на пляж і харчувалися по три-чотири рази вдень. Ще одним відкриттям для мене став голландський сир, який нам подавали на сніданок. Оскільки це для мене був невідомий продукт, я відмовився його їсти. Аврам кілька разів навідувався до мене. Він мені пояснив, що сир – це дуже смачно. Він прошепотів: «Вдома такого нема, так що просто їж». Нам також давали фрукти, виноград і масло. Я мав провести в таборі три тижні, але вже на десятий день я почав сумувати за домом. Я попросив брата забрати мене додому. Але він відповів, що мені й тут добре, що ніхто не завдасть мені тут кривди. Тому ми разом почали вести відлік часу: десять, дев’ять, вісім днів до повернення додому… В принципі, мені в таборі сподобалося, але я так і не навчився плавати. Боявся моря (страх не минув і дотепер). Я просто годинами сидів на березі, вдивляючись у воду та вдихаючи морське повітря.

Піонером я став у третьому класі у віці 10 років. Я був активним піонером. Було неймовірно цікаво! Ех, ця червона краватка! Особливо мені подобалася шовкова, але не всі таку могли собі дозволити. Ми не зав’язували краватку навколо шиї, а скріпляли спеціальним затискачем, на якому було зображене вогнище з трьома полінами. Так красиво! Я обожнював піонерські збори. Особливо мені подобалося танцювати, співати або декламувати вірші під час шкільних концертів. 1 травня або на День Жовтневої революції [6] на шкільний концерт завітав представник місцевого будинку культури, і мене запросили виступати в місцевому аматорському клубі. Я також був юним кореспондентом всесоюзної газети «Піонерська правда» та української газети «Юний ленінець». У 6-му та 7-му класах я писав статті про шкільне життя. Я переписувався з редакціями, але всі листи були втрачені під час евакуації. А ще я полюбляв малювати. Наприклад, сусід навчив мене малювати портретні копії Сталіна.

Пам’ятаю якийсь шум біля вікна однієї ночі в 1937 році (часи Великого терору) [7]. Мені тоді було 11. Зранку прийшла Катя зі сльозами на очах. Вона сказала, що Івана Студзінського тієї ночі арештували. Більше його ніхто не бачив. Їхній старший син Володя сповнився злості на радянський режим і став поліцейським, коли прийшли німці. Після війни його засудили до 5 років ув’язнення. Інші брати – Костянтин і Федір – справ з окупантами не мали.

Мій брат Аврам був на 10 років старшим за мене. Коли я пішов у перший клас, він вже був студентом. Спочатку він навчався у технічному училищі в Одесі, потім – в Коледжі харчових технологій на кафедрі виробництва консервів. У 1939 році, через місяць після початку Другої світової війни, його забрали в армію. У 1940 році Аврам написав, що командування вирішило відправити його на навчання у військове училище. Ми дуже тішилися за нього, але згодом він написав, що йому відмовили, оскільки в нього була родина за кордоном. Тож він залишився на службі в Бресті. Через рік, в кінці листопада, він отримав відпустку і приїхав додому провідати маму, яка в той час сильно хворіла. У неї була серйозна хвороба. Група лікарів видала документ, який це засвідчував, і на його основі Аврама відпустили з армії додому. Аврам приїхав у військовій формі. Мені якраз мало виповнитися 14 років, але святкування не було, оскільки мама вже була на смертному ложі. Їй вдалося-таки вижити. Лікарі її врятували. Батько запросив професора з Вінниці, який приїхав у Жмеринку лікувати дружину партійного начальника. Виявилося, що місцеві лікарі поставили не той діагноз.

Мені було дуже цікаво слухати розповіді брата про військову службу. Він розказав, що Брест знаходився на березі річки Буг. Німці розгорнули свої війська на протилежному березі. Час від часу солдати перегукувалися між собою. Німці щось викрикували німецькою, а російські солдати у відповідь горланили щось російською. На той час все було спокійно. Через місяць, у травні 1941 року, ми отримали останнє повідомлення від нього, в якому звучали нотки тривоги. Він написав: «Любі мої, моя служба закінчується восени. Скоро ми побачимося, але моліть Бога, щоб все було добре». Більше звісток від нього не було. Минуло десять, п’ятнадцять, двадцять днів. Прийшла середина червня. Ми все чекали. Потім настало 22 червня. Нам стало очевидним, що більше листів від нього не варто чекати. Адже йшлося про Брест [Фортеця з нечисленним гарнізоном вистояла тривалу німецьку облогу з 22 червня до двадцятих чисел липня 1941 року]. Пізніше, у 1943 році, батько дізнався, що Аврам насправді вижив у Бресті та провів на фронті ще один рік. Він загинув у Ленінградській області у травні 1942 року. Йому було 26 років.


Повернутися вгору

Під час війни

Дуже добре пам’ятаю, як почалася Велика Вітчизняна війна. Мій тато на той час працював продавцем у магазині. Вже кілька місяців гарував. Так сталося, що 22 червня тато не встиг поснідати перед роботою. Мама спакувала батькові сніданок і попросила мене віднести йому на роботу. Магазин знаходився в центрі міста, біля залізничного вокзалу. Я побіг туди близько полудня і по дорозі побачив, що біля радіо на стовпі зібрався натовп людей, тож я підійшов ближче. Я якраз закінчив 7-ий клас і був великим хлопчиком. По радіо говорив Молотов [8]. Я кинувся до магазину, але там, як завжди, була довжелезна черга.

Я побіг додому і розказав мамі про початок війни. Перше, що їй спало на думку, – це мій брат у Бресті. Від горя вона наче закам’яніла. Протягом наступних кількох днів вона, як мантру, повторювала: «Авраша [пестливе від Аврам] в Бресті!» Вона не спала, не їла, лише повторювала, що Авраша в Бресті. Жмеринку почали бомбити буквально на наступний день після початку війни. Німецькі бомбардувальники скидали бомби на залізничний вокзал і вагоноремонтний завод. Одна бомба впала на перон, але будівля вокзалу залишилася неушкодженою. У Жмеринці були німецькі десантники, які скеровували німецьких пілотів. Якось я наткнувся на двох. Десь на десятий день війни, ввечері, мама відправила мене зустріти тата з роботи. Вже сутеніло. Ми з татом поверталися додому. Поблизу вибухнула бомба. Я злякався і схопив батька за куртку. Два чоловіки в залізничній формі пройшли повз. Вони несли якісь валізи, і один з них сказав з акцентом: «Що, хлопче, страшно? Це лише початок». Я пішов за ними. Було темно, тож вони мене не бачили. Ми пройшли повз будівлю школи, в якій облаштували військовий госпіталь. Один з них сказав по-німецьки (я вивчав німецьку в школі): «Цікаво, що це за будівля». Батько покликав мене пошепки: «Ходімо. У повітрі пахне порохом». Мені здається, саме ці двоє спрямовували німецьких пілотів.

Через два тижні, 9 липня, я допомагав батькові в магазині, коли прибіг директор магазину: «Самуїле Абрамовичу, у нас є вагон. Мої вже на вокзалі. Поспішіть!» Лінія фронту наближалася до Могилева-Подільського. Ми поспішили додому пакуватися. Мама була дуже хвора і не могла нічого нести. Я побіг знайти вантажника, але нікого не було. Ми з татом спакували два тюки. Зимових речей з собою не брали. Мама все повторювала, що ми повернемося через 10-12 днів, адже Червона армія переможе. Коли ми покидали дім, мама застелила наші ліжка і накрила стіл чистою скатертиною. 9 липня ми сіли в товарний потяг. Тієї ночі ми стояли на резервній колії. Вранці чоловіки почали облаштовувати в вагоні ліжка з дощок. Потяг рушив увечері. Ми півмісяця добиралися до Краснодарського краю [близько 800 км від Жмеринки]. Потяг зупинявся кожні кілька кілометрів, оскільки колію бомбили. Деякі вагони були зруйновані в дорозі. Їхні пасажири загинули.

Ми доїхали до станції Кореневка в Краснодарському краю. Там були вагони, які відвезли нас у село Платніровка. Нам дали хліб з молоком. Ми змогли помитися. Потім нас поселили в будинку, який належав казашці. Її чоловік воював на фронті. Сама жінка була жахливою антисеміткою. Ми прожили з нею три місяці. Вона ставилася до нас з відразою, але не могла вигнати з хати, оскільки в її будинку нас поселили за наказом зверху. Коли німці наблизилися до Ростова та Краснодара, вона сказала моїй мамі: «Забирайтеся звідси, бо завтра прийдуть німці і повбивають вас!» Вона вважала, що її як казашку не будуть чіпати, а от євреїв точно повбивають. У неї був невеликий сад, де росла алича. Якось я зірвав кілька ягід. Казашка одразу покликала батька: «Скажіть своєму синові, хай наступного разу питається у мене дозволу». Ми з батьком працювали в полі – збирали урожай зернових, а урожай був багатим. За нашу працю нам давали хліб, а також приносили гарячі обіди. Ми ділилися їжею з мамою. Вона сильно хворіла. Мала проблеми зі шлунком. Страждання останніх місяців ще більше усугубили її стан. Фронт наближався, тож нам довелося тікати в Північну Осетію – село Змійська, Ельхотовський район. Нас поселили і дали роботу в місцевому колгоспі. У 1942 році, коли мені було майже 16 років, мене разом з іншими підлітками і чоловіками, які були непридатними для служби в армії, відправили будувати укріплення (окопи і насипи) біля міста Моздок. Керували будівельними роботами військові інженери. Деякі люди кидали інструменти і втікали. Я ж побоявся. Ми були дуже близько до лінії фронту. Навіки буду вдячний нашому полковнику. Він розумів, що нас (жінок, дітей і підлітків) можуть легко оточити, і наказав нам тікати. До приходу німців залишалися лічені години. Ми були на відстані 50-60 км від села, де знаходилися батьки. Коли я повернувся, вони вже спакувалися, і нам вдалося вчасно покинути територію. Ми знову сіли в товарний потяг і поїхали в Баку [Азербайджан], де п’ять днів чекали своєї черги сісти на корабель.

На березі юрмилися натовпи біженців, обкладених сумками і валізами. Нам довелося стояти на відкритому повітрі, а був вересень, ставало все холодніше. Туман все частіше огортав берег сивою димкою. Корабель прибував раз у п’ять чи сім днів. Стан мами погіршувався. Ми з татом ходили в місто, щоб обміняти хай який одяг на їжу. Одного дня ми вирішили прорватися на борт першого корабля, який прибув у гавань. Вдалося. Море було неспокійне. У нас взагалі не було води. Нарешті добралися до Красноводська. Мама просила води, але я ніде не міг її дістати. Місто теж залишилося без води. Одна жінка, замість води, запропонувала склянку молока, яку я віддав мамі. У Красноводську ми вперше від початку війни сіли в пасажирський потяг. Ми не знали, куди він прямує. Перетнули Туркменію і приїхали в Сталінабад (теперішній Душанбе). Там ми пересіли на вузькоколійку і рушили через Памір [гірський регіон у Центральній Азії, який охоплює в основному територію Таджикистану, але також простягається на північний схід Афганістану та південний захід Синьцзяну, Китай; його ще називають «дахом світу». Багато вершин здіймаються в небо на понад 20 тисяч футів (6 096 м). Найвищі вершини Паміру – гора Комунізм (24590 футів/7495 м) і гора Ленін (23508 футів/7 165 м). Памір знаходиться на з’єднанні відрогів інших могутніх гірських систем Центральної Азії — Гіндукуша, Кунь-Луня, Тянь-Шаня і Каракоруму. Памір цілий рік хизується засніженими вершинами і випробовує холодними затяжними зимами та прохолодними літами]. Понад 100 км ми їхали гірськими перевалами, поки нарешті не добралися в місто Курган-Тюбе [Таджикистан].

Як тільки потяг прибув на вокзал, з’явилися люди в білих халатах: «Чи є хтось хворий? Ми їх заберемо в лікарню. Всім іншим дадуть житло, роботу і таке інше». Я подивився на батька, він глянув на мене. Що робити? Не хотілося віддавати маму в лікарню, але іншого вибору не було. Ми не знали, чи нам взагалі дадуть житло або де нас поселять. Маму забрали в лікарню. Це було 20 жовтня 1942 року. В останній день жовтня ми прийшли провідати її. Батько мав пропуск, і його пустили всередину. Я був змушений чекати біля воріт. Я бачив, як мама розмовляє з татом біля входу. Голова її була покрита білою хустиною. Мама попросила зробити їй напій з сухофруктів, тож ми пішли на ринок, купили сухофруктів і приготували компот. Зранку 1 листопада принесли їй компот, але вона вже лежала в морзі. Через місяць мені мало виповнитися 16 років. Коли я комусь розказую, якою була мама, то завжди додаю, що так і не мав часу пізнати її. Поховали ми її на місцевому кладовищі. Коли наша господиня дізналася, що ми щойно відправили маму в останню путь, то почала нас втішати, принесла чаю з паляницями. Господарі були хорошими людьми і ставилися до нас якнайкраще. Жилося нам з ними набагато краще, аніж з господинею в Краснодарському краю. На жаль, не пам’ятаю їхніх імен. Імена у них були зовсім інші, тому складно було їх втримати в пам’яті.

Одразу після смерті мами батько захворів на малярію. Мене теж не оминуло. Хвороба вражала всіх новоприбулих. Це було пов’язано з нездоровим кліматом. Лише одиницям вдалося уникнути захворювання. Я там жив до осені 1943 року. За той рік закінчив школу ФЗУ (фабрично-заводського учнівства) і став бляхарем. Два роки працював за професією, поки мене не мобілізували в армію. У розпалі війни юнаків забирали в армію у віці 17 років. Був 1943 рік. Україну та Білорусію мали визволити. Попереду лежав ще довгий шлях до перемоги. Під час війни я служив в армії один рік, чотири місяці та дев’ятнадцять днів. Дуже добре пам’ятаю тривалість служби, оскільки зараз держава рахує кожний день військової служби в часи війни як три дні оплачуваної пенсії. У ті часи кожний день війни означав тисячі загиблих. Кожнісінький! Перед армією я вступив до Комсомолу [9]. Усі призовники обов’язково мали стати комсомольцями, оскільки проходили навчання перед відправленням на фронт. Процедура була стандартна: начальник військового комісаріату телефонував секретарю районного комітету Комсомолу і просив зарахувати конкретного призовника в ряди Комсомолу, оскільки завтра його мають забрати в армію. Я служив на кордоні з Афганістаном, де ми воювали з басмацькими загонами. Останні складалися з колишніх кулаків, як їх називав Сталін, з центральноазіатських республік, які втекли в Афганістан на початку 1930-х років під час колективізації [10]. Вони скористалися війною і почали воювати проти нас на півдні. Будучи в армії, я став сержантом і мав у командуванні власний загін. Подружився з росіянином з Ленінграда. Його звали Геннадій. Він любив грати на гітарі, а я полюбляв танцювати. Геннадій не вмів танцювати, тож я йому давав уроки танцю, а він навчав мене грі на гітарі. Ми знайшли спільну мову. Одного дня, після чергової перестрілки, він чистив зброю і випадково застрелився. Йому, як і мені, було лише 17.

У 1944 році мене відправили в Оренбурзьку піхотну школу, де я був курсантом 14 місяців. Вчився я добре, але мав одну проблему. Відповідно до навчальної програми, кожен офіцер мав обов’язково навчитися плавати, а я боявся води. Мій лейтенант сказав мені: «Тут є басейн. Він не глибокий. Я штовхну тебе в воду і рухатиму твоїми руками, і ти навчишся плавати». Але скільки я не старався, так і не зміг опанувати це вміння. У травні 1945 року наше навчання в піхотній школі добігало кінця, коли прийшла перемога. Цей день назавжди закарбувався у моїй пам’яті. Нас вишикували на плацу, де ми чекали цілу годину. Ми ще нічого не знали, просто стояли і намагалися здогадатися, що відбувається. Потім прийшов директор школи і все пояснив: вчора ввечері Німеччина підписала Акт про капітуляцію – війна закінчилася. Ми почали кричати «Ура!», а офіцери зі зброєю – стріляти в небо. Повітря гриміло переможними салютами. Наші очі сповнилися сліз радості. Більше не буде смертей і страждань. Ми розуміли, що війна ще триватиме п’ять-десять днів, і знали, яка робота на нас чекає. Але тоді мав значення лише День перемоги, який дотепер залишається найріднішим святом для мене і всієї моєї родини.


Повернутися вгору

Після війни

У 1946 році я демобілізувався з армії. Коли ми з батьком знову зустрілися в Курган-Тюбе, він вперше заплакав. Він взяв свою куртку і витягнув повідомлення про смерть брата. Як виявилося, батько отримав його ще в 1943 році, але мені нічого не сказав. Я був досить імпульсивним, і тато боявся, що дізнавшись про загибель Аврама, я би одразу кинувся на фронт. Саме так я б і зробив. Ми з батьком повернулися в Жмеринку. Знайти житло знову було непросто. Батько вже кілька років був на пенсії, а я почав шукати роботу. Довго нічого не міг знайти. Я дізнався, що Сталін видав указ, який зобов’язував усі військові комісаріати забезпечити ветеранів війни роботою. В моєму комісаріаті зі мною сперечалися: «Ми Вас не призивали. Звертайтеся до військкомату в Курган-Тюбе». На що я відповідав: «Так, не призивали, але я тут народився і навчався. Я повернувся в рідне місто». Вони лише розводили руками: мов, і так з роботою складно, тому можуть допомогти лише тим, кого призвали тут. Навіть не знаю, що було б, якби не зустрів старого товариша. Він запросив мене поїхати з ним до родичів у селі Комаргород, де обіцяв познайомити з симпатичною єврейкою.

Ми познайомилися у 1946 році і вже наступного року розписалися. Моя дружина Раїса Шрайман народилася у 1927 році в селі Комаргород, що у Томашпільському районі Вінницької області. Її батько, Мойсей Шрайман, працював бляхарем, а мама, Роза Шрайман, була кравчинею. У Раїси був старший брат, який народився у 1924 році. З перших днів війни вони опинилися в гетто, де перебували до середини березня 1944 року, поки не звільнили Томашпільський район. Можна було би написати цілий роман на основі того, що вони пережили, але я поділюся лише однією історією. Окупанти загнали всі єврейські сім’ї в кілька будинків. Вони змусили цих нещасних людей спорудити огорожу з колючого дроту. Через деякий час у Комаргород прибув каральний загін. Вони наказали кільком чоловікам, серед яких був і батько моєї дружини, викопати велику яму в невеликому лісі поблизу села. Пізніше каральний загін повернувся в гетто і ввечері забрав вісьмох чоловіків, в тому числі батька Раїси. Вони за руки зв’язали їх по двоє – чотири пари загалом – і відвели до ями. Мойсей одразу зрозумів, що мало ось-ось статися. Він прошепотів своєму товаришу, що їм потрібно спробувати втекти, але той відмовився. Мойсею вдалося розв’язати вузол і втекти за кілька метрів від ями. Він побіг в ліс. Німці стріляли йому в спину, але було вже темно, тож йому вдалося втекти. Решту чоловіків убили. Біля лісу знаходився радгосп. Там Мойсей і знайшов прихисток у коробці з кормом для худоби. Він не пам’ятав, скільки днів провів у тій коробці. Лише пам’ятав, що якісь молоді чоловіки з сусіднього села відкрили коробку і побачили його. Вони дали йому трішки цукру та шматок хліба. Мойсей мав при собі паспорт. Він попросив молодих чоловіків піти з ним до його дружини Рози і сказати їй, що він живий. Пізніше він повернувся в гетто. На щастя, по нього більше не приходили. Це був єдиний розстріл в гетто. У Томашпілі ж розстріляли понад сотню людей. Після звільнення Комаргорода брата Раїси, Леоніда, забрали до армії. Він брав участь у військових діях у Румунії, Австрії та Угорщині. З війни повернувся інвалідом. Леонід працював шкільним вчителем спочатку в Комаргороді, а потім в Черкасах. Помер він у 1985 році.

Після одруження ми жили в будинку Раїсиних батьків. Час від часу я навідувався до батька в Жмеринці. Комаргород був величеньким селом – близько п’яти тисяч жителів. Я знаю цю цифру, оскільки був членом виборчої комісії на всіх виборах. До війни в селі проживало кілька сотень євреїв. Був навіть єврейський радгосп імені Петровського [11]. Коли ми побралися, залишилося лише десь сто євреїв. Радгосп вже не був єврейським. Євреї зайнялися іншими ремеслами: дві єврейські сім’ї мали швейний бізнес, ще дві працювали бляхарями, декілька євреїв працювало в сільському універмазі, хтось вчителював. Село могло похизуватися колгоспом, радгоспом, великою лікарнею, сільськогосподарським училищем і просторим парком, створеним поміщиком Балашовим ще до революції. А от електрики в селі не було аж до 1968 року, тому ми освітлювали дім керосиновими лампами. Мама Раїси полюбляла вечорами вишивати та шити. Я готувався до уроків у школі, а сини робили домашнє завдання.

Сім’я моєї дружини була більш релігійною, ніж моя. І хоча після війни в них нічого не залишилося, вони одразу почали заощаджувати кожну копійку, щоб купити глиняний посуд, зокрема тарілки на Песах і тарілки для щоденного використання. Дружина все ще дотримується цих правил. Наші сини були обрізані на восьмий день, як і було прийнято в мене в сім’ї. Я не брав участі в цій процедурі, оскільки став членом Партії після приєднання до Комсомолу.

Одружившись, я пішов працювати в місцеву школу старшим піонервожатим. Я навчав дітей співати, танцювати, малювати, розводити піонерські вогнища – все те, що я так полюбляв у дитинстві. Я був одним з найкращих піонервожатих у Вінницькій області. Навіть отримав відзнаки за свої здобутки. Я був частиною вчительського складу, але для цього мені потрібно було ще повчитися. Я чотири роки навчався в училищі фізичної культури, після чого почав викладати фізичну культуру в школі. Потім я вступив на заочне відділення історичного факультету Одеського університету. За час навчання у мене народилося двоє синів.

Наш перший син, Олександр, народився у 1948 році. Леонід з’явився на світ у 1953 році.

Я вступив до Партії у 1952 році, коли справа про «змову лікарів» [12] була у розпалі. У Радянському Союзі прокотилася хвиля антисемітизму. Бачили би Ви, як вони насміхалися з мене під час церемонії прийому в члени ВКП(б) (Всесоюзна партія більшовиків). Словами не передати! Я народився Григорієм, і всі мене лише так і називали, хоча батьки чудово знали, що це не було моє справжнє ім’я. Один із членів партійного бюро ні з того ні з сього запитав мене: «Як Вас насправді звати?» Я відповів: «Григорій». «А по-батькові Вас як?» «Самуйлович». «Та скажіть нам вже правду. Навіщо Вам приховувати своє справжнє ім’я?» «Але це єдине ім’я, яке в мене є», – відповів я. Вони хотіли почути від мене ім’я Гершль. Але в Партію мене все-таки прийняли. У мене були рекомендації від сільського голови та голови колгоспу. Обидва були українцями. Потрібно було якраз дві рекомендації. Третю рекомендацію мав видати районний комітет Партії. Оскільки в мене на руках були всі три рекомендації, іншого вибору, аніж прийняти мене в члени Партії, у них не було. Але без провокативних запитань не обійшлося. «Коли Ви востаннє працювали зі своїми виборцями?» «Я був агітатором-пропагандистом у бригаді трактористів». Вони одразу на мене накинулися: «Як так, що Ви аж цілих 48 годин не бачилися зі своїми людьми! Ви мали би поспілкуватися з ними вчора! Мали би зустрітися з ними сьогодні! А Ви їх востаннє бачили аж позавчора». Ситуація тоді загалом була жахлива: директор школи був євреєм – його звільнили; начальник районного відділу освіти був євреєм – його теж попросили з роботи; така ж доля спіткала і начальника фінансового відділу районного військового управління – теж єврея, як Ви здогадалися. Одного дня мене викликали в бюро районного комітету Комсомолу. На той час я був одним з найкращих піонервожатих і викладав фізичну культуру. Мені почали погрожувати звільненням з посади старшого піонервожатого, що означало позбавити мене шматка хліба. Працівники бюро просто виконували вказівки зверху. Десь через десять років ми зустрілися, і вони зізналися, що їх до цього змусили, і насправді вони нічого не мали проти мене.

Пам’ятаю ще один епізод з 1952 року. В село приїхав лектор з Вінниці. Члени колгоспу, агрономи, викладачі та учні технічного училища – всі зібралися в місцевому клубі. Нас було десь 150. Лектор говорив про «монстрів у білих халатах, яким ізраїльський уряд дав завдання знищити радянську владу» і таке інше. Після закінчення лекції одна з викладачок почала співати лектору дифірамби: «Яка лекція! Було би добре частіше слухати такі лекції! Ви нам просто відкрили очі! Тепер ми знаємо, звідки йде зло!» Це був чистісінької води антисемітизм, хоча вона була звичайною вчителькою. Після смерті Сталіна, коли ця кампанія зазнала краху, Леонід (брат моєї дружини) запив у неї: «А що тепер скажете?» На що вона мляво відповіла: «Ну Ви ж розумієте, що тоді все було по-іншому». Всі з часом заспокоїлися, і ми продовжували працювати єдиною командою. Я працював у селі Комаргород з 1947 до 1969 року.

Коли Сталін помер у березні 1953 року, я, як і всі, три дні носив траурну пов’язку на руці. Інакше і бути не могло. Адже помер вождь, глава держави, генералісимус! Сталін став вождем ще до нашого народження. Ми зростали на імені Сталін. В армії і повсюди був лише Сталін. Ми думали, що після його смерті світ перевернеться догори дном. Все, кінець! Життя не могло продовжуватися! Сталіна не стало, а це означало, що все інше також припинило своє існування!

У 1956 році, на час ХХ з’їзду КПРС [13], я був членом Партії вже кілька років. У лютому 1956 року нас запросили на партійні збори, які почалися о 20:00 і тривали до другої ранку. На зборах нам зачитали доповідь Хрущова [14] про те, ким насправді були Сталін і Берія [15], і багато чого іншого. Нам дали чіткі вказівки не розголошувати почутого. Пізніше газети опублікували цю доповідь. Довго тримати її в таємниці не вдалося. Люди дізналися правду. Всі були шоковані. Ми справді вірили в те, що Сталін не був причетний до арештів, що він взагалі нічого про них не знав. А якби знав, то ніколи би такого не допустив.

Мій батько жив у Жмеринці. У 1946 році він познайомився зі старшою єврейкою на ім’я Ліза. Її чоловік загинув на фронті. Вони почали жити разом. Згодом брат Лізи, який жив в Алчевську, що в Донецькій області, забрав їх до себе і знайшов їм гарну орендовану квартиру. Останні сім років свого життя батько прожив з Лізою в Алчевську. Я до нього їздив один раз, коли моєму сину Олександру виповнилося 10 років. Вдруге я в Алчевськ поїхав вже на його похорон у 1959 році. Похорон відбувався не за релігійними обрядами, але поховали тата на єврейському кладовищі. Більше я туди не їздив.

У 1960-х роках у мене була повна ставка в школі плюс позакласні заняття. Я також викладав у старших класах, за що платили більше. Після десяти років трудового стажу в школі мені підвищили зарплату. Ми жили з батьками дружини, і всі віддавали свої зарплати в спільний сімейний бюджет. У нас був город, де ми вирощували картоплю. Інші продукти купували в місцевому продуктовому та на ринку. Перший телевізор ми придбали під виплату в 1968 році, коли в Комаргороді нарешті з’явилося електропостачання. Наша сім’я була першою. Я вже раніше бачив телевізор, коли їздив в Одесу складати іспити. Сусіди приходили до нас дивитися телевізор. Мій син Олександр пішов до школи в 1955 році, а Леонід – у 1961-му. Обидва були відмінниками і мали багато товаришів. Канікули проводили здебільшого вдома. Вони ніколи не вимагали витребеньок, бо розуміли наші фінансові можливості. Ми святкували радянські свята: 1-е травня, День Жовтневої революції і День перемоги. Новий рік був родинним святом. Коли сини були маленькими, ми завжди прикрашали новорічну ялинку.

Після дев’ятого класу Олександр вступив до Одеського медичного інституту. Потім його призвали в армію. Він служив у ролі начальника санітарної служби  в армії ракетних військ стратегічного призначення в московському полку до 1971 року. Після армії Олександр довго працював у бригаді швидкої допомоги в Могилеві-Подільському. Він одружився з Інною, теж єврейкою. У 1972 році в них народилася донька Майя. Вони отримували мізерні зарплати – заробляли 150 рублів в місяць. Дружина працювала медсестрою. Робота в бригаді швидкої допомоги була непростою: потрібно було бути одночасно хірургом, терапевтом чи будь-який іншим спеціалістом. Маленька зарплата при величезній відповідальності на плечах. Олександр втомився від таких умов і пішов добровольцем в армію. Він служив прапорщиком медичної служби в місті Клайпеда, де згодом отримав квартиру. У 1978 році народилася  їхня друга донька Світлана.

У 1969 році моя дружина, її мама Роза Шрайман і мій молодший син Леонід переїхали в Могилів-Подільський. Мій тесть, Мойсей Шрайман, помер у 1955 році. У Могилеві-Подільському ми прожили вісім років. У 1977 році переїхали в Одесу, де придбали ось цю квартиру. Це наша власність. В Одесі я працював у залізничному училищі, де навчали машиністів електровозів. Я викладав політичну економію, основи політології і цивільну оборону. Пропрацював там 12 років. На пенсію пішов у 1988 році у віці 62 років.

Мій молодший син Леонід навчався у вечірній школі для працюючої молоді в Могилеві-Подільському та працював робітником на консервному заводі. Потім він вступив в Одеське професійне училище залізничного транспорту, яке закінчив з червоним дипломом [диплом з червоною обкладинкою, який вручали відмінникам. Інші випускники отримували диплом з синьою обкладинкою] за спеціальністю «машиніст холодильних установок». Леонід вирішив продовжити навчання і подав документи на факультет планування народного господарства Одеського інституту народного господарства. Оскільки в нього був червоний диплом, йому потрібно було скласти лише один іспит. Якщо він отримував за нього «відмінно», то звільнявся від інших іспитів. Перед цим екзаменом він скинув три кілограми за один день. На той час ми вже знали, що було обмеження щодо кількості єврейських студентів, яких могли прийняти. Якби він отримав «4», то мусив би здавати всі інші іспити, і на одному з них його би точно завалили. Коли Леонід вийшов з екзаменаційної аудиторії і сказав, що отримав «5», він ледь не втратив свідомості. Я теж. У 1978 році він успішно закінчив навчання в інституті та, будучи одним з кращих випускників, отримав право сам вибрати собі місце роботи [16]. Він обрав Одеську взуттєву фабрику, де працював інженером-нормувальником. Через декілька місяців його призвали до армії. Леонід служив в одеському полку в Криму. Після служби він повернувся на фабрику, де за короткий період часу став начальником цеху. Потім він зустрів Наташу Юдавіну – єврейку, яка працювала на тій же фабриці бухгалтером. Леоніду було 28 років, Наташа була на дев’ять років молодша. Вони побралися у 1982 році. Після весілля вони деякий час жили в Наташчиних батьків. У 1983 році в них народився син Борис, і вони отримали квартиру на вулиці Фрунзе. У 1989 році народився їхній другий син – Руслан. Леонід став генеральним директором взуттєвої фабрики. Під час перебудови [17] фабрика розпалася, і він став безробітним. Він отримував допомогу по безробіттю, поки не знайшов роботу економістом на окраїнах Одеси. У 1999 році Леонід виграв конкурс на заміщення посади заступника директора єврейської благодійної організації в Одесі «Гмілут Хесед». Директор організації, В. Голдман, помер у 2002 році, і Леонід заступив його місце. Його старший син Борис навчався в Одеській академії народного господарства, а молодший Руслан – в єврейській релігійній школі «Ор Самеах» [18].

Коли в 1985 році до влади прийшов Горбачов [19], і почалася перебудова, я працював викладачем в училищі, де готували машиністів електровозів. До Горбачова я отримував 180 рублів, за його правління – тих же 180 рублів. У матеріальному плані нічого не змінилося. Масштабні зміни прийшли з розпадом СРСР [20] у 1991 році. Люди втратили всі свої заощадження. Коли моїй дружині виповнилося 55 у 1982 році, вона почала отримувати жебрацьку пенсію в 15 рублів. Ми вирішили покласти її в банк. Потім розпався Радянський Союз, а з ним і всі наші заощадження. Тоді від цього постраждали всі. Зараз все по-іншому: панує масове безробіття, яке впливає на кожну родину. Століттями формувалася велика держава. Чи то чесними шляхами, чи то ні, але вона постала, але потім її зруйнували. Україна стала незалежною, та чи рухається вона вперед? Що зараз відбувається? Спікер Верховної Ради [українського парламенту] змушений закривати сесії через бійки депутатів. Вони справді лупцюють один одного! Зараз вони навіть подумують про те, щоб під час парламентських сесій були присутні правоохоронці задля забезпечення порядку в сесійній залі та попередження порушення законотворчого процесу. Ось тобі й незалежність.

У 1990 році мій старший син Олександр разом з сім’єю переїхав до Одеси та оселився у Слобідці [район на окраїні Одеси]. Його старша донька Майя вийшла заміж і народила сина. Її чоловік дуже хотів виїхати в Ізраїль, що вони й зробили у 1995 році. Молодша донька Олександра, Світлана, послідувала їхньому прикладу в 1997 році. Потім до своїх доньок вирішили приєднатися Олександр та його дружина Інна. Ми всі душею з Ізраїлем, але коли ми почали обговорювати це питання в сім’ї, Леонід категорично відмовився виїжджати. Та й ми з дружиною хотіли залишитися тут. Олександр та Інна довго вагалися, але через три роки після виїзду Світлани все-таки переїхали в Ізраїль. Майя, її сім’я, Олександр та Інна мешкають разом у місті Мігдаль-ха-Емек на півночі Ізраїлю. Світлана закінчила Хайфський університет і вийшла заміж за уродженця Вінницької області. Його звати Юрій, він єврей. В кінці 2002 року Світлана та Юрій виграли зелену карту та отримали право на постійне проживання в США. Знову почалися сімейні обдумування: чи варто їм переїжджати в США, чи просто проігнорувати результат лотереї? У березні минулого року Світлана та Юрій все-таки виїхали в Сполучені Штати. Вони живуть і працюють в Сан-Франциско. Юрій працює програмістом, Світлана – офісним працівником. Вони зараз щасливі.

Перебудова дала нове дихання єврейському життю у нашому місті. Пам’ятаю перше зібрання єврейської спільноти в кінотеатрі «Серп і молот» на вул. Міцкевича в 1993 році. Ситуація залишалася неспокійною, тому нас охороняли підрозділи міліції, щоб, не дай Боже, нічого не сталося. Було створено Асоціацію єврейської культури. Минуло десять років. Зараз кілька десятків таких організацій. Навіть всіх не перелічу. Їх більше, ніж потрібно. Раніше в Одесі проживало двісті тисяч євреїв, потім їх стало п’ятдесят тисяч. Зараз ще менше, однак рабинів два, хоча, мені здається, було би достатньо й одного.

Нам з дружиною допомагає організація «Гмілут Хесед», зокрема дружина кожного місяця отримує продовольчі пакунки як колишній в’язень гетто. Інколи кур’єр нас запитує, чи нам потрібна допомога по дому, але наразі ми справляємося самі. Коли почала працювати синагога на вул. Осипова в центрі міста, ми з дружиною кілька разів туди ходили на свята. Однак у січні 1998 року в мене стався другий серцевий напад. По суті, мене витягнули з іншого світу. Я 20 днів пролежав у Єврейській лікарні. За день до того, як мене мали виписати, в мене стався ще один напад. Після цього ми не виходимо, бо мені складно десь довго сидіти.


Повернутися вгору

Словник

[1] Російська революція 1917 року: Революція, під час якої був повалений царський режим у Російській імперії, на зміну якому прийшло правління більшовиків на чолі з Леніним. Революцію поділяють на два етапи. Лютнева революція була викликана нестачею продовольства і пального під час Першої світової війни. Почався масовий страйковий рух, який закінчився зреченням царя і переходом влади до Тимчасового уряду. Другий етап відбувся у формі перевороту на чолі з Леніним у жовтні/ листопаді (Жовтнева революція), в результаті якого владу захопили більшовики.

[2] Велика Вітчизняна війна: 22 червня 1941 року о 5-ій ранку нацистська Німеччина вторглася на територію Радянського Союзу без оголошення війни. Це було початком так званої Великої Вітчизняної війни. Німецькому бліцкригу, відомому як операція «Барбаросса», майже вдалося зламати Радянський Союз протягом кількох наступних місяців. Будучи не готовими до нападу, в перші тижні війни радянські війська втратили цілі армії і величезну кількість техніки під німецьким наступом. Станом на листопад 1941 року, німецька армія захопила УРСР, почала облогу Ленінграда (другого найбільшого міста в Радянському Союзі) і наближалася до Москви. Для Радянського Союзу війна закінчилася 9 травня 1945 року.

[3] Румунська окупація Одеси: Румунські війська окупували Одесу в жовтні 1941 року. Вони одразу ж запровадили антиєврейські заходи. Спочатку Антонеску видав указ про вбивство євреїв в Одесі. Потім румунська окупаційна влада депортувала тих, хто вцілів, у табори в Голтянському повіті: 54 тис. в табір «Богданівка», 18 тис. в табір «Акмечетка» і 8 тис. в табір «Доманівка». У Богданівці всіх євреїв розстріляли – спільна операція румунської жандармерії, української поліції і зондеркоманди Р, яка складалася з Фольксдойче (етнічних німців). У січні-лютому 1942 року було вбито 12 тис. євреїв у двох інших таборах. Загалом румунські та німецькі війська знищили 185 тис. українських євреїв.

[4] Голодомор в Україні: У 1920 році в Україні був створений штучний голод, який призвів до загибелі мільйонів людей. Він був організований, щоб придушити протести селян, які не хотіли вступати в колгоспи. У 1930-34 роках Україна пережила ще один жахливий голод. Влада забрала в селян останні продукти. Люди вмирали просто на вулицях. Спорожніли цілі села. Влада навмисно організувала штучний голод, щоб придушити повстанські настрої серед селян, які не хотіли приймати радянську владу та вступати в колгоспи.

[5] Магазини «Торгсин»: Спеціальні роздрібні магазини, які були створені в більших російських містах у 1920-х роках для торгівлі з іноземцями. Торгсини продавали дефіцитні товари за тверду валюту або в обмін на золото і коштовності. Приймались також старі монети. Справжньою метою цього економічного експерименту, який тривав два роки, було викачати у населення все золото і дорогоцінності задля промислового розвитку країни.

[6] День Жовтневої революції: 25 жовтня (за старим календарем) 1917 року увійшло в історію як день перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції у Росії. Цей день вважається найвагомішим в історії СРСР. Зараз цю річницю відзначають 7 листопада як День згоди та примирення.

[7] Великий терор (1934-1938): Під час Великого терору, або Великої чистки, коли інсценізувалися славнозвісні показові судові процеси проти колишніх більшовицьких супротивників Сталіна в 1936-38 роках, мільйони невинних радянських громадян було відправлено в трудові табори або вбито у в’язницях. Свого апогею Великий терор досягнув у 1937-38 роках. Основними цілями були комуністи. Більша частина арештованих були членами Партії на час арешту. Збройні сили, Комуністична партія та уряд загалом були очищені від можливих дисидентів. Жертв або страчували, або засуджували до довгих років виправних робіт. Більшість чисток проводились таємно. Лише кілька справ розглядалися під час показових публічних процесів. До завершення терору в 1939 році Сталін зумів повністю підкорити собі як членів Партії, так і громадськість. Радянське суспільство було настільки розбитим, а люди так боялися репресій, що більше не було потреби в масових арештах. Абсолютна диктатура Сталіна в Радянському Союзі панувала аж до його смерті в березні 1953 року.

[8] Молотов В.М. (1890-1986): Державний діяч та один з керівників Комуністичної партії, з 1939 року – міністр закордонних справ. 22 червня 1941 року він повідомив про напад Німеччини на СРСР по радіо. Після закінчення війни Молотов та Іден випрацювали угоду про відсотки, яка прописувала радянську та західну сфери впливу в новій Європі.

[9] Комсомол: Комуністична молодіжна політична організація, створена в 1918 році. Комсомол ставив собі за мету розповсюджувати ідеї комунізму і залучати робітничу й селянську молодь в активне будівництво Радянського Союзу. Ще одним завданням Комсомолу було виховання робітничої молоді в дусі комунізму шляхом її залучення до політичної боротьби в поєднанні з теоретичним навчанням. Комсомол користувався більшою популярністю ніж Комуністична партія, оскільки був відкритий для недосвідчених молодих пролетарів, тоді як для членства в Партії потрібно було мати принаймні мінімальні політичні кваліфікації.

[10] Колективізація в СРСР: В кінці 1920-х – на початку 1930-х років індивідуальні господарства були ліквідовані, натомість силою були створені великі колективні господарства. Багато селян в цей період було арештовано. Колективізація призвела до значного скорочення кількості дрібних селянських господарств та обсягу сільськогосподарського виробництва. Україну, Північний Кавказ, Волгу та інші регіони в 1932-33 роках охопив голод.

[11] Єврейські колективні господарства: Такі господарства були створені в Україні в 1930-х роках в рамках колективізації.

[12] Змова лікарів: Нібито змова групи московських лікарів з метою вбивства основних урядових і партійних керівників. У січні 1953 року в радянській пресі з’явилося повідомлення про те, що дев’ять лікарів, шість з яких – євреї, були арештовані та визнали свою вину. Оскільки Сталін помер у березні 1953 року, судового розгляду так і не відбулося. Офіційна газета партії, «Правда», пізніше написала, що обвинувачення проти лікарів були фальшивими, а визнання обвинувачених були отримані за допомогою тортур. Ця справа була однією з найгірших антисемітських кампаній за часів правління Сталіна. Під час своєї таємної доповіді на ХХ з’їзді КПРС у 1956 році Хрущов заявив, що Сталін хотів використати «справу лікарів», щоб провести чистки серед вищого керівництва Радянського Союзу.

[13] ХХ з’їзд КПРС: На ХХ з’їзді Комуністичної партії Радянського союзу, що відбувся у 1956 році, Хрущов публічно засудив культ Сталіна і підняв завісу таємниці навколо того, що насправді відбувалося при Сталіні.

[14] Хрущов Микита (1894-1971): Радянський державний діяч. Після смерті Сталіна у 1953 році він став першим секретарем ЦК КПРС, тобто по суті керівником Комуністичної партії СРСР. У 1956 році, під час ХХ з’їзду КПРС, Хрущов зробив безпрецедентний крок і засудив Сталіна та його методи. У жовтні 1964 року його усунули з керівних посад. У 1966 році Хрущова виключили з ЦК КПРС.

[15] Берія Л.П. (1899-1953): Комуністичний політик, один з головних організаторів масових арештів і політичних переслідувань у період між 1930-ми роками та початком 1950-х років. Міністр внутрішніх справ, 1938-1953. У 1953 році його виключили з рядів Комуністичної партії, і Верховний суд СРСР засудив його до смертної кари.

[16] Робота за розподілом в СРСР: Випускники вищих навчальних закладів повинні були в обов’язковому порядку відпрацювати за розподілом два роки. Розподіл здійснювався самим навчальним закладом. Після цього молоді люди могли працевлаштовуватися на власний розсуд у будь-якому місті чи організації.

[17] Перебудова (рос. перестройка): Економічна та соціальна політика Радянського Союзу в кінці 1980-х років, яка асоціюється з іменем радянського політика Михайла Горбачова. Цей термін позначив спроби перетворити застійну, неефективну командну економіку Радянського Союзу в децентралізовану економіку з елементами ринкових відносин. Керівники промислових підприємств, місцеві органи влади та партійні керівники отримали більшу автономію. Були запроваджені відкриті вибори з метою демократизації організаційної структури Комуністичної партії. Перебудова пішла на спад у 1991 році та повністю перервалася з розпадом СРСР.

[18] Школа «Ор Самеах» в Одесі: Заснована в 1994 році, це перша приватна єврейська школа в місті після здобуття Україною незалежності. Навчання ведеться російською мовою, але також викладають іврит і єврейські традиції. Школа складається зі спільної початкової школи і середньої школи, поділеної окремо для хлопчиків і дівчаток. Кожного року в школі навчається близько 500 учнів.

[19] Михайло Горбачов (1931): Радянський політичний лідер. Горбачов вступив до лав Комуністичної партії у 1952 році та поступово піднявся по партійній драбині. У 1970 році його обрали до Верховної Ради СРСР, де він був депутатом до 1990 року. У 1980 році він приєднався до політбюро, а в 1985 році був призначений Генеральним секретарем ЦК КПРС. У 1986 році він ініціював комплексну програму політичної, економічної і соціальної лібералізації під лозунгами гласності та перебудови. Влада звільнила політичних в’язнів, зменшила регулювання еміграції, почала боротьбу з корупцією та заохочувала критичне переосмислення радянської історії. З’їзд народних депутатів СРСР, заснований у 1989 році, проголосував за припинення контролю над урядом з боку Комуністичної партії та обрав Горбачова Президентом СРСР. Горбачов розпустив Комуністичну партію і надав прибалтійським республікам незалежність. З утворенням Співдружності Незалежних Держав у 1991 році Горбачов пішов з посади президента. З 1992 року він очолює різні міжнародні організації.

[20] Розпад СРСР: У 1991 році Єльцин підписав угоду з сусідами Росії, яка формалізувала розпад Радянського Союзу. Натомість була створена Співдружність Незалежних Держав (СНД).